науки Він осоромою не вкрив; Проміння світлих почуттів Слухняні зберігали звуки, І мрії, повні чистоти, І чар високий простоти.
X
Співав він про любов, і співи Були невинні та ясні, Як сон маляти, пісня діви, Як у небесній вишині, В пустелі безтурботно-синій, Діана, таємниць богиня. Співав про муки і печаль, Про щось і про гуманну даль, Про дивні романтичні рози, Про дальні пущі та лани, Де довго в лоно тишини Лились його гарячі сльози, Співав, що в'яне серця цвіт, Не мавши й вісімнадцять літ.
XI
В пустині, де лише Євгеній Збагнув би вдачу цю тонку, Сусідів гульбища буденні Були йому не до смаку; Він утікав од їх розмови. Знай, міркували ті панове Про сіножаті, про вино, Про псарню, про своє майно,— Тож не було в речах статечних Ні поетичних поривань, Ні в бистрих дотепах змагань, Ні висловів розумно-гречних; Але в розмові їх дружин Ще менше глузду бачив він.
XII
На вроду красень, ще й багатий, Був Ленський хоч куди жених; Тому не треба й дивувати,— Всі дочок ладили своїх Оддать півруському сусіді; Тож у гостях він при обіді, А хтось уже і натяка, Що жить без пари — річ тяжка: Або сидять круг самовара, А Дуня наливає чай,— Їй шепчуть: «Дуню, примічай!» А там з'являється гітара, І скиглить панна (боже мій!): «Прийди в чертог мій золотий!..»12
XIII
Та не хотівши, мов на зло їм, Кайдани шлюбні волокти, Намислив із моїм героєм Знайомство Ленський завести. Вони зійшлися. Тьма і промінь, Пісні і проза, лід і пломінь Ховають більше схожих рис; Тож день знайомства їм приніс Лиш обопільне нудьгування; Та з часом приязнь розцвіла І незабаром перейшла У нерозлучне другування. Так люди з нічого робить — Сам каюсь — друзі мимохіть.
XIV
Та й дружби вже нема між нами. Без пересудливої тьми Усіх ми числимо нулями, А одиниці — тільки ми. Ми всі — от-от Наполеони; Тварин двоногих міліони Знаряддя лиш для нас одне, А щире почуття — смішне. Євгеній, серцем не злостивий, Людей, щоправда, добре знав, А через те і зневажав, Та всюди ж виняток можливий: Він інших сильно відзначав І почуття їх шанував.
XV
Ласкава усмішка стрівала Поета речі запальні; І думка, трохи ще нестала, І очі, завжди вогняні, Були Онєгіну за диво; Він стримувався терпеливо, Щоб зимним словом їх не збить, І думав: гріх мені труїть Оце хвилинне раювання; Настане і без мене час; Нехай же, поки не погас, Горить він, повен милування; Пробачмо юності палкій Шаленства юний буревій.
XVI
Ні в чім вони не мали згоди, Усе до роздумів вело: Племен розвіяних угоди, Плоди наук, добро і зло, Освячений віками звичай, І смерті вирок таємничий, Життя і доля, щастя й труд Під їхній підпадали суд. Поет у творчому натхненні Читав
