вірно Там подано її портрет: В нім любих без кінця прикмет, Та він набрид мені безмірно. Про старшу Ольжину сестру, Читачу, слово я беру.
XXIV
Сестру ту названо Татьяна...13 У перший раз таке ім'я На ніжні сторінки романа Свавільно запроваджу я. І що ж? Воно приємне, миле,— Та з ним, я знаю, сполучили Ми спомини про давнину Чи про дівочу. Не мину Сказати, що смаку замало У нас і в наших іменах (Ще менше — в віршових рядках); Освіти в нас мов не бувало, Лише манірність ми по ній Сховали, як здобуток свій.
XXV
Тож названо її Татьяна. Ні врода, що в сестри цвіла, Ні свіжість на виду рум'яна У ній привабить не могла. Печальна, дика, мовчазлива, Неначе сарна полохлива, Вона росла в сім'ї своїй, Немовби зовсім у чужій. Вона горнутися не вміла, Як інші діти, до батьків; Маленька ще, між малюків Стрибать і гратись не хотіла, І часто край вікна сама Сиділа журна та німа.
XXVI
Задума, друг її незримий, Злюбивши вірно це дитя, Скрашала мріями легкими Сільське забарливе життя. Не знали голки ніжні пальці; Схилившись над покірні п'яльці, Шовками світлими вона Не оживляла полотна. Прикмета потягу до влади: Слухняну ляльку ще дівча Звичаїв ґречності навча — Закону людської громади, І материнський заповіт Їй шепче, лиш уздрівши світ.
XXVII
Та ляльки, ще в літах дитини, Вона ні разу не взяла; Речей про моди, про новини Ніколи з нею не вела. Були чужі їй пустотливі Розваги; повісті жахливі В зимовій темряві нічній Збавляли більше серце їй. Як няня іноді скликала У теплий день на муріжок Всіх Ольжиних товаришок,— Вона в горю-дуба не грала, Нудний для неї був і сміх, І шум їх вигуків дзвінких.
XXVIII
Вона любила на балконі Стрічати сонце в тишині, Як на блідім небеснім лоні Згасають зорі вогняні, І тихо край землі ясніє, І, вісник ранку, вітер віє, І день поволі виплива. Коли ж, бувало, зимова На простір тиха ніч лягає, І довго в місячній імлі На затуманеній землі Лінивий схід одпочиває,— У звичний час, по любих снах Вона вставала при свічках.
XXIX
Їй заміняли все романи Ще з юних літ, як милий сон; Вона злюбила всі омани, Що дав Руссо чи Річардсон. Отець її, добряга милий, В минулім віці запізнілий, Її від того не беріг; Він не читав ніколи книг, Бо бачив там лиш марнослів'я. Його, бувало, й не кортить, Який у доні том лежить, Покладений під узголів'я. А неня — та була сама Від Річардсона без ума.
XXX
Вона любила Річардсона, Хоч і не встигла прочитать, Хоч із Ловласом Грандісона14 Не мала змоги порівнять; Та ще колись княжна Аліна, Московська модниця-кузина, Все говорила їй про них; А муж її ще був жених, Ішлося мимохіть до
