шлюбу; Вона ж зітхала не за ним, Бо інший серцем запальним Панянку божеволив любу; Той Грандісон був славний франт, Картяр і гвардії сержант.
XXXI
Як він, усе вона вдягалась По моді, гарно й до лиця, Та в неї ради не спитались, Як виряджали до вінця. Щоб швидше їй розвіять горе, Муж, анітрохи не суворий, Її в село своє одвіз. Чимало там пролито сліз; Вона пручалася, ридала, Розлуку вже хотіла брать, Але взялась хазяйнувать, Навикла — і спокійна стала. Навичка — неба дар ясний: Заміна щастю нам у ній...15
XXXII
Навичка пригасила муку, Що не розвіяти нічим. А тут іще одну науку Найшла вона в житті своїм: Спізнала досвідом великим, Як волю взять над чоловіком Та самовладно управлять, І стала жити-поживать, Людей ганяла на роботу, Солила про запас гриби, Голила кріпакам лоби, Бувала в бані щосуботи І наймичок навчилась бить — Це все без мужа, самохіть.
XXXIII
Колись вона писала кров'ю Тендітній подрузі в альбом, «Поліна» — звала Парасков'ю Співучим завжди голоском, Корсет найвужчий надівала І Н російське вимовляла Як N французьке, тобто в ніс; Та шлюб усе це геть заніс: Корсет, альбом, княжну Поліну, Чутливих віршиків слова Вона поволі забува, Зове Акулькою Селіну І поновляє під кінець На ваті шлафор і чепець.
XXXIV
Та муж любив дружину щиро, Ні в чім перечить не хотів, До неї повну мав довіру, А сам в халаті пив та їв; Спокійно дні його спливали; Надвечір часом наїжджали Сусіди з приязних родин, Нецеремонні, як і він, Полихословить, потужити, Пожартувать собі гуртом. Минає час; гостей чайком Накажуть Ользі пригостити, А там вечеря, спать пора — І гості їдуть із двора.
XXXV
Вони ретельно зберігали, Що давній звичай освятив, І масниці не проминали Без руських наїдних млинців; По двічі кожен рік говіли, Кружисту гойдалку любили, Купальські грища, веснянки; Коли на троїцькі святки Куняли ратаї нехитрі, Молебень слухавши,— вінок Вони святили з нагідок; Їм квас був милий, як повітря, І за столом, по старшині, Там страви ношено смачні.
XXXVI
Отак життя їх тихо плине,— Та настає всьому кінець. Розкрились двері домовини, І муж прийняв новий вінець. Умер він саме під обіди, Його оплакали сусіди, Слізьми дружина провела Щиріш, як інша б те могла. Він був на мудрість незугарен, Та добросердий чоловік, Над ним написано повік: «Смиренний грішник Дмитрій Ларін, Господній раб і бригадир Вкушає в сій могилі мир».
XXXVII
Вернувшись до своїх пенатів, На цвинтар Ленський поспішив І над сусідом, що утратив, Біля надгробка потужив; І серце так журливо билось! «Poor Jorick!16 — слово прохопилось, — Він на руках мене держав, Мені погратися давав Медаль
