небезпечним бродить, В ньому шукає і знаходить Свій пал таємний, вицвіт мрій, В душі народжених живій, Зітхає тугою чужою, Чужим захопленням горить І все напам'ять шепотить Листа коханому герою. Та наш герой, як знає всяк, Не Грандісон був аніяк.
XI
Поважний тон узявши строго, Колись, було, палкий творець Героя нам являв свойого Як досконалості взірець. Він малював його прекрасним, Неправо гоненим, нещасним, З чуттям і розумом тонким, З обличчям, звісно, чарівним. Священним вірний пориванням, Герой ладен був полягти В ім'я високої мети, І завжди в розділі останнім Покараний бував порок, Добру достойний був вінок.
XII
А нині голови в тумані, Мораль лиш навіває сон, Порок нас вабить і в романі, І там посів найвищий трон. І муз британських небилиці Тривожать сон отроковиці, І вже тепер її кумир Або задумливий Вампір, Або Мельмот, бродяга хмурний, Чи Вічний жид, а чи Корсар, Чи вкритий тайною Сбогар19. Лорд Байрон, цей примхливець бурний, Одяг у тьмяний романтизм І безнадійний егоїзм.
XIII
Та, друзі милі, що по тому? А може, вийде рішенець — В обладу бісові новому Поет потрапить під кінець, Зневажить Фебові загрози І смирно знизиться до прози; Тоді роман на давній стрій Розважить ясний вечір мій. Не лиходійові страждання Я в ньому грізно покажу, А просто вам перекажу Родини руської подання, Любові чарівливі сни Та звичаї старовини.
XIV
Перекажу немудру мову Отця чи дядька-старика, З дівчатком зустріч юнакову Між лип столітніх, край струмка; Нещасних ревнощів томління, Розлуку, радісне миріння, Знов посварю,— а під кінець Весільний присуджу вінець... Згадаю ті признання юні, Ті речі ніжно-запальні, Що на життя мого весні В ногах у милої красуні Мені спадали на язик,— Тепер від того я одвик.
XV
Татьяно, друже мій Татьяно! З тобою разом сльози ллю: У руки модному тирану Ти долю віддала свою. Загинеш, друже мій, та нині Ти у сліпучім оп'янінні Солодке кличеш забуття, Ти спізнаєш жагу життя, Ти п'єш отруйний чар бажання, Тобі спокою не знайти; В уяві скрізь малюєш ти Місця щасливого стрівання; Усюди, всюди в сяйві мрій Фатальний спокуситель твій.
XVI
Любові сум Татьяну гонить, Вона журливо йде в саду І нерухомі очі клонить, І втома сковує ходу. Піднеслись груди, блідні лиця Заграли, ніби зоряниця, Завмерли віддихи в устах, В очах огонь і дзвін в ушах... Настане вечір; місяць ходить, Ясну вартуючи блакить, Серед імлистих верховіть Свій виспів соловей заводить,— І з нянею в безсонну ніч Веде Татьяна тиху річ.
XVII
«Не спиться, няню: дихать важко! Відкрий вікно, хоч одітхну». «Що, Таню, що тобі?» — «Так тяжко! Поговорім про
