давнину». «Про що ж бо, Таню? Я, бувало, Ховаю в пам'яті чимало Бувальщин давніх, небилиць, Про духів злих і про дівиць; А нині все забулось, Таню, Потьмарилось. Лиха пора! І недолуга я, й стара! Минулось...» — «Розкажи-но, няню, Хоч дещо про минулі дні; Кохала ти кого чи ні?»
XVIII
«І, годі, Таню! Я ж бо й знати Про те кохання не могла; А то б свекруха, злая мати, Зо світу білого звела». «Та як же ти вінчалась, няню?» «Так, певно, бог велів. Мій Ваня Пізніш, як я, побачив світ,— Мені ж було тринадцять літ. Приймали тижнів зо два сваху, А далі батько навпростець Велів зряджати під вінець. Я гірко плакала зо страху; З плачем і косу розплели, З піснями в церкву повели.
XIX
І от серед сім'ї чужої... Та ти не слухаєш, либонь!» «Ах, няню, серце в неспокої, У грудях мов пече вогонь. Я плакать, я ридать готова!» «Дитя моє, ти нездорова; Помилуй, господи, спаси! Чого ти хочеш, попроси... Скроплю свяченою водою,— Гориш ти...» — «Нянечко моя, Не хвора, ні — кохаю я!» «Дитя моє, господь з тобою!» — І хрестить Таню молоду Вона, щоб одвернуть біду.
XX
«Кохаю»,— Таня шепотіла Сама, здавалось, не своя. «Недужа ти, голубко мила!» «Облиш мене: кохаю я!» А місяць під німим склепінням Томливим облива промінням Красу її поблідлих рис, І сльози, й хвилі довгих кіс, І насупроти героїні Стареньку на низькім стільці З тривоги тінню на лиці, У тілогрійці та в хустині; І світ, що навкруги дрімав, Натхненник-місяць осявав.
XXI
І серцем Таня залітала У невідому далечінь... Враз думка в голові постала... «Іди, саму мене покинь. Подай перо мені й чорнило Та стіл присунь; добраніч, мила, Прощай!» — І от сама вона. Їй ніч присвічує ясна. Обпершись ліктем, Таня пише, Євгеній, як живий, в очах. В необміркованих рядках Любов її невинна дише. І от закінчено листа... А хто ж, Татьяно, прочита?
XXII
Красунь я бачив неприступних, Холодних, чистих, як зима, Неутомленних, непідкупних, Незрозумілих для ума; Я дивувався з їх пишноти, Із їх природної чесноти, І, признаюсь, од них тікав І над бровами їх читав Слова, що в пеклі біля входу: Навік зречись надій усіх20. Будить любов біда для них, Жахать людей їм любо зроду. Мабуть, на берегах Неви Подібних дам стрічали й ви.
XXIII
Вигадниць я ще й інших знаю Із самолюбством крижаним; Ні шум хвали, ні зойк одчаю Не потривожать серця їм, І що ж помітив я, на диво? Вони, жахаючи примхливо Несмілу молоду любов, Її приваблюють ізнов Жалем, хоча б і лицемірним, Хоча б ласкавістю речей Та ніжним поглядом очей,— І в засліпінні легковірнім Коханець знов марнує дні У любій серцю метушні.
XXIV
А чим же більший гріх Татьяни? Чи тим, що в щирості своїй Вона не відає омани І вірить витворові мрій? Чи тим, що
