XXXV
«Та й недогадлива ти, няню!» «Тепер я, друже, нешвидка, Стара; тупіє розум, Таню; А то, бувало, я метка: Словечка панського одного...» «Ах, няню, що мені до того? Що в розумі мені твоїм? Ідеться ж об листі оцім Онегіну...» — «Ну, зрозуміла. Не гнівайсь, ластівко моя, Кажу ж — тепер безтямна я... Чого ж ти знову поблідніла?» «Ні, няню, то здається лиш... Пошли ж онука, та скоріш!»
XXXVI
Та день минув без відповіту, Минає другий — знов нема. Бліда, одягшись ще до світу, Татьяна жде його, німа. Надвечір Ленський приїжджає. «А де ж ваш приятель? — питає Хазяйка.— Він давно вже був, Неначе зовсім нас забув». Татьяна вся аж затремтіла. «Сьогодні він приїхать мав,— Старенькій Ленський одказав,— Та, певно, пошта забарила». Татьяна опустила зір, Немов почувши злий докір.
XXXVII
Смеркало; самовар вечірній Шипів дрімотним голоском; Вилися випари прозірні Попід китайським чайником. Під Ольги білою рукою Вже лився цівкою густою Напій пахучий у чашки, І хлопчик подавав вершки. Татьяна край вікна стояла, На шиби дмухала, сумна,— І на туманнім склі вона Коханий вензель рисувала Прегарним пальчиком своїм; Все О та Є спліталось в нім.
XXXVIII
Але душа у неї нила І сліз був повен млосний зір. Враз тупіт!.. Кров їй заніміла. Ось ближче... В'їхали у двір... Євгеній! «Ах!» — Як тінь пташини, Татьяна скок у другі сіни, Там на подвір'я, далі в сад Летить; поглянути назад Не сміє; миттю перемчала Куртини, мостики, лужок, Алею липову, лісок, Кущі бузкові поламала І врешті з віддихом тяжким На лаву, над струмком дзвінким
XXXIX
Упала... «Тут він! тут Євгеній! О боже! що подумав він!» Таїть вона в душі стражденній Надію, як живлющий плин; Вона тремтить і наслухає, Чи не надходить? Ні, немає! В саду служниці, на грядках. Збирали ягоди в кущах І по наказу всі співали. (В наказі тім була мета, Щоб то лукаві їх уста У співанках розвагу мали, Не ївши панських ягідок: Сільської мудрості зразок!)
Пісня дівчат
Дівоньки, красунечки, Душеньки, подруженьки, Розгуляйтесь, дівоньки, Розгуляйтесь, краснії! Заведіть ви пісеньки, Пісні заповітної, Заманіть ви парубка Та й до кола нашого. Як заманим парубка, Як набачим здалеку, Розбіжімось, дівоньки, Та обсипмо вишнею, Вишнею, калиною, Спілою малиною. Не ходи ти підслухом, Де співають дівоньки, Не ходи ти назирцем, Де гуляють краснії!
ХL
До всього на землі недбала, Байдуже слухаючи спів, Татьяна нетерпляче ждала, Щоб трепет серця занімів, Щоб ніжні щоки не горіли. Та перса бурно тріпотіли, І жар на лицях не згасав, А все ясніш, ясніш палав. Отак метелик нещасливий, До рук узятий пустуном, Тріпоче райдужним крилом; Так часом зайчик полохливий Дрижить в густій озимині, Стрільця уздрівши вдалині.
