XIX
А що? Та так. Я присипляю Думки порожні і смутні; В дужках лише додати маю: Нема найгидшої брехні, Що склав наклепник, раб чорнила, А світська чернь благословила, Нема беззубих епіграм, Дурниць із брудом пополам, Які ваш друг, узявши слово Серед шанованих людей, З незлобним полиском очей Не повторив би випадково; А втім, за вас він завжди сам, Він любить вас, він... рідний вам!
XX
Гм! Гм! Шановний мій читачу, Здорова ваша вся рідня? Дозвольте: хочеться вам, бачу, Почуть від мене цього дня, Що, власне, означає рідні. Тут справи зовсім очевидні: Нам треба рідних огрівать, Любити ніжно, шанувать І, як ведеться у народі, Під час різдва у них бувать, Або листом поздоровлять, Щоб на ввесь рік сказати: годі! Що я їм, що вони мені!.. Тож дай їм, боже, довгі дні!
XXI
Зате любов красунь вабливих Певніша, знаємо, бува: Над нею й серед бур шумливих Ви зберігаєте права. Звичайно, так. Та вихор моди, Та примхи людської природи, Та світських осудів ріка... А мила стать, як пух, легка. Та й те: дружина чеснотлива Кориться мужеві всякчас, І відлітає вмить од нас Коханка ваша незрадлива, Як перемінлива весна: Любов'ю грає сатана.
XXII
Кого ж любить? Кому нам вірить? Хто нас не зрадить хоч один? Хто все ладен на світі мірять Послужливо на наш аршин? Хто наклепів про нас не сіє? Хто нас голубить і жаліє? Хто не вбачає наших вад? Кому з нас кожен завжди рад? Примар шукачу невгамовний, Свої ви сили бережіть, Себе самого лиш любіть, Читачу мій вельмишановний. Для серця кращої мети, Їй-богу, в світі не знайти!
XXIII
Що сталося по тій розмові? Ах, це не тяжко відгадать! Безумні пориви любові Не перестали хвилювать Душі, що прагнула страждання. Від безнадійного кохання Татьяна ще палкіш горить; Вночі від неї сон летить; Здоров'я, цвіт життя і сила, Дівочий спокій, ясний сміх Пропали, не вернути їх. І меркне Тані юність мила: Так буря отіняє день, Що повен сонця і пісень.
XXIV
Нещасна від печалі в'яне, Блідніє, гасне і мовчить. Ніщо не знаджує Татьяни, Нічим душі не зворушить. Похитуючи головою, Сусіди шепчуть між собою: Пора, пора вже заміж їй!.. Та годі. Слід мені мерщій Любов щасливу змалювати, Щоб звеселити вам серця, Хоч мимохіть нещасна ця Мене пече, як біль утрати; Простіть мені: я так люблю Татьяну дорогу мою!
XXV
Любивши Ольжині принади Все в більшій пристрасті палкій, Був Ленський підкоритись радий Такій неволі чарівній. Він з нею вічно. У покої Вони сидять надвечір двоє; Вони уранці, в холодку, Під руку ходять по садку. І що ж? В закоханні сп'янівши Від соромливих почуттів, Вряди-годи він тільки смів, Зичливу посмішку зловивши, Їй кучері перебирать Чи край одежі цілувать.
