ХLІ
Нарешті дівчина зітхнула І з лави підвелась, сумна; Пішла, та тільки-но звернула Між липи,— враз, як тінь грізна, З блискучим зором проти неї Євгеній став серед алеї,— І, ніби в полум'ї страшнім, Вона спинилась перед ним. Та їх наступної розмови Переказать не годен я, Бо затяглася річ моя; Тож відпочити слід, панове, Зітхнути повними грудьми: Іще зустрінемося ми.
Глава четверта
La morale est dans la nature des choses. Necher*
І. II. III. IV. V. VI.
VII
Що менше жінку ми кохаєм, То більше ми до серця їй І то вірніш її вловляєм У згубне плетиво надій. Колись розпуста схолодніла В науці любощів гриміла, Про славу власну скрізь гула І, не любивши, мед пила. Але поважна ця забава Годилась лиш мавпа?м старим В минулім віці голоснім: Ловласів підупала слава Як і червоний закаблук Та пишні кучері перук.
Моральність — у природі речей. Неккер (франц.).— Ред.
VIII
Кому не нудно лицемірить, Казать по-різному одно, В тім намагатися завірить, Що вже відоме всім давно, Стрічать ті самі перепони, Перемагати забобони, Яких нема, відколи світ, У дівчинки в тринадцять літ! Кого не вимучать погрози, Благання, клятви, вданий страх, Записки на шести листах, Сплітки, омани, персні, сльози, Дозор тіток і матерів І дружба докучна мужів!
IX
Євгеній думав так от саме. Він на світанку літ своїх Був жертва пристрастей без тями І серця заблудів палких. З колиски відданий дозвіллю, Тим зачарований на хвилю І розчарований у цім, Бажанням томлений палким І втомним відданий утіхам, Ловивши в шумі й тишині Душі зітхання неясні І позіхи глушивши сміхом,— Так змарнував він вісім літ. Так стратив свій найкращий цвіт.
X
В красунь він більш не залюблявся, Лиш залицяючись на мить; Відмовлять — хутко розважався, А зрадять — привід одпочить. Він їх шукав без оп'яніння, А залишав їх без тужіння, Забувши і любов, і злість. Достоту так байдужий гість За карти ввечері сідав До столу, а кінчиться гра,— Він їде повагом з двора, Спокійно дома засинає, Нездатний вранці сам сказать, Де буде вечір гостювать.
XI
Та лист од скромної Татьяни Мого героя зворушив: Дівочий порив полум'яний Рої думок у нім збудив; Згадав він Тані личко миле, Таке бліде та посмутніле, І заглибивсь, як у затон, В солодкий і безгрішний сон. Можливо, знов полуменисту Спізнав він бурю почуттів, Та ошукати не хотів Її душі довіру чисту. Тепер ми в сад перелетім, Де стрілася Татьяна з ним.
