XII
Хвилину-дві вони мовчали, Тоді Онєгін ближче став І каже: «Ви мені писали, Не відмовляйтесь. Я читав Душі невинне сповідання, Любові чистої признання; Одвертість ваша — чарівна; У серці підняла вона Чуттів колишніх вир яскравий; Та вас не хочу я хвалить І вам повинен тут зложить Признання також нелукаве; Прийміть же сповідь і мою: Себе на суд вам оддаю.
XIII
«Коли б життя в домашнім колі Навік замкнути я хотів; Коли б щасливий вирок долі Отцем і мужем буть велів; Коли б родинності картину Злюбив я на одну хвилину,— То, вірте, тільки б вас одну Узяти марив за жону. Скажу без лесток мадригальних: Свій ідеал найшовши знов, Лише б із вами я пішов, Як з другом днів моїх печальних, І, склавши вам любов до ніг, Щасливий був би... скільки міг!
XIV
«Та я не створений для раю, Йому чужа душа моя; Сама довершеність ви, знаю; Що ж! — вас не вартий зовсім я. Повірте (совість в тім порука), З одруженням нам буде мука. Я, хоч і як любив би вас, Як звикну — розлюблю в той час; Зачнете плакать: ваші сльози До серця не дійдуть мого, А роздратують лиш його. Подумайте ж, які нам рози В дарунок Гіменей прирік, Ще й не на день і не на рік!
XV
«На світі гіршого немає, Аніж родина, де жона Тужливо мужа виглядає, Щодня самотня і сумна; Де чоловік, ціну їй знавши, Хоч проклинає долю завше, Щораз похмурий, мовчазний, Ревнивий, зимний і лихий! Такий от я. Невже шукали Того ви серцем молодим, Коли мені з чуттям таким, Розумно й просто так писали? Чи вам такий судив кінець Суворий долі рішенець?
XVI
«Літа і мрії — вічна втрата; Душі тепер не воскресиш... Я вас люблю любов'ю брата І, може бути, ще ніжніш. Послухайте ж мене без гніву: Не раз іще зчарують діву Принади легкокрилих мрій, Так лист переміняє свій Берізка з кожною весною. Судило, певно, небо так. Полюбите ви знов; однак... Учіться володіть собою,— Як я, вас розуміть не всім? Біда в недосвіді такім».
XVII
Так говорив Євгеній строго. Спинивши віддих, мовчазна, Крізь плач не бачивши нічого, Ту мову слухала вона. Він руку їй подав. Печально (Як то говорять, машинально) Татьяна сперлась і пішла, Не звівши томного чола. Пішли під, садом, обіч поля; З'явились разом, і нічим За те не докоряли їм: Сільська віддавна має воля Свої вигоди та права, Як і погордлива Москва.
XVIII
Читач мій згодиться зо мною, Що дуже мило учинив Наш друг із Танею сумною; Не вперше тут він появив Дух благородний і правдивий, Хоча ніколи люд злостивий Не визнавав у нім того: І друзі, й вороги його (А це одно й те саме, може) Його ганьбили й так і сяк; З нас має ворогів усяк,— Від друзів порятуй нас, боже! Ох, друзі, друзі! Недарма Про них і забуття нема.
