хитрощів не знає, Тим, що без роздуму кохає, Тим, що довірлива вона І що уява вогняна Заполонила розум жвавий, Що своєвільна голова Її всякчасно порива, А серце і палке, й ласкаве? Невже не здатні ви простить Душі, що юністю кипить?
XXV
Кокетка холодно міркує, Татьяна любить, як дитя, І щире серце офірує Для молодого почуття. Вона не каже: слід заждати, Щоб пристрасті ціну підняти, В тенета вірно упіймать; Спочатку слід покепкувать, Надією, розчаруванням Помучить серце, далі знов Огонь ревнивий влити в кров; А то, упившись раюванням, Невольник пута розірве, Про щастя мріючи нове.
XXVI
Іще утруднення я бачу: Щоб честь отчизни врятувать, Татьянин лист я, мій читачу, В перекладі повинен дать. Вона-бо зле по-руськи знала, Журналів наших не читала, І для думок та почуттів Їй бракувало рідних слів. Отож писала по- французьки... Ну що ж! Признатись я готов: Жіноцтва нашого любов Не розмовляє ще по-руськи, Вживати гордий наш язик Поштову прозу ще не звик.
XXVII
Я знаю: дам хотять навчити Читать по-руськи. Просто жах! Хіба ж їх можна уявити З «Благонамеренным»21 в руках! Пошлюсь на вас, мої поети: Чи то ж не всі, кому несете Ви полум'я чуттів своїх І вірші, писані за гріх, Кому ви серце присвятили,— Чи то ж не всі вони підряд Своєї мови звук і склад Калічать в спосіб дуже милий, Чи здавна звуки слів чужих Не стали рідними для них?
XXVIII
Не дай нам боже стріть на балі Чи між гостей на рундуці Семінариста в жовтій шалі Чи академіка в чепці! Як без усмішки уст рум'яних, Я граматично бездоганних Російських речень не люблю. Можливо, на біду мою, Красунь теперішніх порода, Щоб журналістам догодить, Нас до граматики привчить; На віршування вийде мода; Та я... до того що мені? Я вірний буду давнині.
XXIX
Легке, недбале лепетання, Вимови огріхи дрібні І досі будять хвилювання І серце радують мені; Розкаятись я не при силі, Що галліцизми серцю милі, Як літ юнацьких помилки, Як Богдановича рядки. Та годі. Лист пора дівочий У віршовий укласти лад. Я слово дав,— і що ж? Назад Тепер би взяв його охоче. Я знаю: ніжного Парні Перо не в моді в наші дні.
XXX
Мій друже, що журбу й Бенкети22 На лірі вславив золотій, Я б попросив тебе, поете, Допомогти в біді моїй: Щоб ти на милозвучні співи Моєї пристрасної діви Чужинні переклав слова. Де ти? Прийди: свої права Передаю тобі з уклоном... Шкода! Між скель, в самотині, Забувши похвали гучні, Над фінським тінявим затоном Він бродить, і душа його Не чує поклику мого.
XXXI
Татьянин лист передо мною; Мов скарб, його я бережу, Читаю потайно з журбою І кожним словом дорожу. Хто
