з осяяним лицем Північних розділи поем; Слухач поблажливий, Євгеній, Хоч і не все в них розбирав, Проте уважно вислухав.
XVII
Найбільше ж пристрасті манили Уми пустельників моїх; Зламавши їх бентежні сили, Онєгін згадував про них Крізь ледве сховане зітхання. Блажен, хто знав ті хвилювання І вчасно знати перестав; Тому ще краще, хто не знав, Хто вмів розлукою — кохання, Гнів — лихослів'ям холодить, Хто, позіхаючи, прожить Міг без ревнивого страждання, І те добро, що дід надбав, Лукавій двійці не звіряв!
XVIII
Коли ми станем під знамена Розсудливої тишини, І пристрасть вигорить шалена, І нам уже смішні вони, Оті її свавольні хвилі Та серця відгуки спізнілі, Приборкані, хоч не без мук,— Ми радо слухаємо звук Чужих зізнань; душа вбачає У них свойого щастя слід. Так часом сивий інвалід Охоче вухо прихиляє До мови юних усанів, Дарма що вік його відцвів.
XIX
Зате і юність пломениста Не може почувань таїть; Любов, печаль, надія чиста — Усе на язиці горить. Дочасний інвалід любові, Онєгін речі юнакові, Ту сповідь щирих почуттів, Поважно слухати умів. Свою простосердечну совість Поет одверто викривав; Євгеній незабаром знав Його кохання юну повість, Щоденні радощі й жалі, Давно відомі на землі.
XX
Ах, він любив, як ми любити Уже не здатні; лиш один Поет, безумством оповитий, Таких подобиться годин: Усюди, скрізь одно бажання, Одно незмінне поривання, Одна незмінлива печаль. Ніщо: ні охолодна даль, Ні літа довгої розлуки, Ні музам віддані часи, Ні блиск чужинної краси, Ні шум бенкетів, ні науки Не загасили день по дню Його цнотливого вогню.
XXI
Коли він, отрок нелукавий, Сердечних мук іще не знав, Дитячі Ольжині забави Він з милуванням споглядав; В ласкавім затишку діброви Він з нею перші мав розмови, І провіщали їм вінки Сусіди-друзі, їх батьки. У глушині, невинна й чиста, Вона в смиренності села Під рідним доглядом росла, Як та конвалія пашиста, Незнана в тінявій імлі Метеликові та бджолі.
XXII
Вона співцю подарувала Блаженство молодечих мук, Про неї думка окриляла Його цівниці перший звук. Прощайте, втіхи безтурботні! Він полюбив гаї дрімотні, І тишу самотинних мрій, І зорі, й місяць золотий, Той світоч у безодні темній, Що божествили ми колись, Коли відрадно так лились Солодкі сльози потаємні... Тепер ми бачимо в ньому Заміну ліхтарів саму.
XXIII
Слухняна завжди, непримхлива, Весела завжди, як весна, Як сни поетові, правдива, Як поцілунок, чарівна; Блакитні очі, чистий голос, Неначе льон, білявий волос, І рухи, й усмішка, і стан,— Все в Ользі... Та візьміть роман Хоч би який, і дуже
