Та тихше! Чуєш? Критик строгий Наказує зірвати нам Елегії вінок убогий І нашій братії співцям Кричить: «Та перестаньте плакать І про одне й те саме квакать, Жаліти, що було колись! Покинь! До інших тем берись!» «Гаразд. Ти, певне, нам покажеш Сурму, личину та кинджал І мислей мертвий капітал Побожно воскресить накажеш: Чи правда, друже?» — «Зовсім ні!» «Пишіть-но оди лиш мені,
XXXIII
Як їх писали в літа давні, Як те заведено колись...» «Писати оди лиш прославні! Та годі, друже, схаменись! Згадай- но, що сказав сатирик! Хіба «Чужої тями» лірик Миліший для смаків твоїх За наших віршників сумних?» «Та все в елегії нікчемне; Мета у ній така дрібна; А в оді все — височина І благородство...» — Надаремне Я б заперечував тобі: Нащо сварити дві доби!
XXXIV
Прихильник слави і свободи, У вируванні дум своїх, Писав би Володимир оди, Та Ольга не читала їх. Поети слізні таємничі, Коханим ви читали в вічі Свої писання? Гомонять, Що втіхи кращої не знать. Блажен, хто в сміливості скромний Читає ніжний утвір свій Пісень обранці неземній, Красуні чарівливо-томній! Блажен... хоч, може,— хто те зна — Про інше думає вона.
XXXV
Та я свої рядки примхливі, Що в гармонійний злиті рій, Читаю тільки няні сивій, З дитинства подрузі моїй, Чи після довгого обіду Свого поважного сусіду За полу у кутку зловлю Й трагедією там давлю Або (тут жарти залишаю) У нападі нудьги та рим Ходжу над озером моїм, Качок полохаючи зграю: Почувши гармонійний спів, Вони злітають з берегів.
XXXVI. XXXVII
А що ж Онєгін? Не гнівіться! Терпіння вашого прошу: Я вам докладно, як годиться, Весь день його тут опишу. Анахоретом живши в домі, Вставав улітку він о сьомій І, в одіж вдягшися легку, Рушав під гору, на ріку; Там, як співець Гюльнари знаний*, Сей Геллеспонт перепливав, А потім каву випивав, Журнал гортаючи поганий, І одягався...
Байрон, що року 1810 переплив Дарданелльську протоку. — Ред.
XXXVIII. XXXIX
Дозвілля, книги, сон глибокий, Діброва, струмінь лісовий, А часом — личко чорнооке І поцілунок молодий, Слухняний кінь дзвінкокопитий, Обід доволі розмаїтий, Та пляшка світлого вина, Та самота і тишина,— Святе життя мого героя; До нього він нечутно звик, Забувши дням чергу і лік Ясною літньою порою, А місто й друзів занедбав, Як і марноту їх забав.
XL
Але північне наше літо, Карикатура теплих зим, Майне — й нема, хоч гордовито Ми і ховаємося з цим. Вже в небі осінь повівала, Вже рідше сонечко блищало І до ущербу день ішов, Таємна глибочінь дібров З печальним шумом оголялась, На ниви налягав туман, Гусей крикливих караван На південь тягся; наближалась Нудна, безрадісна пора: Стояв листо?пад край двора.
