ХLVII
«Ну, як там Ларіни-панянки? Як Ольга пожива твоя?» «Налий-но ще мені півсклянки... Доволі, друже... Вся сім'я Здорова; кланялись, до речі. Ах, що за груди, що за плечі У Ольги! А душа яка! Стара щоразу заклика Тебе у гості, милий друже. А й справді, слід поїхать нам, А то зміркуй лише ти сам: Ти так поставився байдуже... Стривай-но... дурень я з дурних! Тебе ж запрошено до них!»
ХLІХ
«Мене?» — «Татьянині йменини В суботу. Велено сказать, Щоб ти приїхав — і причини Нема тобі не завітать». «Але ж там буде, безумовно, Невігласів усяких повно...» «Нікого, запевняю я! Хто буде там? Своя сім'я! Поїдьмо, друже мій коханий! Ну що ж?» — «Я згоден».— «Це-то так!» І склянку вихилив юнак За Ольги личенько рум'яне, І далі річ почав ізнов Про неї: отака любов!
L
Думки його були веселі: Два тижні — визначено строк, І тайна шлюбної постелі, І ніжних пестощів вінок Поета ждали молодого. Гімена прикрості й тривоги, Холодні позіхи нудні Йому не снились і вві сні. Ми, давні вороги Гімена, У шлюбнім бачимо житті Картини, втомні і пусті, Роман в манері Лафонтена...26 Та Ленський, читачі мої, Немов родився для сім'ї.
LІ
Його кохали... Так він щиро Принаймні думав завжди сам. Блажен, хто в серці має віру, Хто з неостудженим чуттям Запав у раювання миле, Як на ночівлі гість підпилий, Або ж метелик той, скажім, Що сів на квіті веснянім; Але нещасний, хто вбачає Холодним розумом усе, Хто в серці сумніви несе, Хто кожен рух перевіряє, Чий досвід серце остудив І забуття заборонив!
Глава п'ята
О, не знай страшних цих снів Ти, моя Світлано! Жуковський
I
Довгенько осінь гостювала, І забарився перший сніг; Його природа ждала, ждала, А він лишень у січні ліг Під третій день. Уставши зрана, В вікно побачила Татьяна Недавно побілілий двір, Дахи, куртини, косогір, Химерні на шибках узори, У сріблі дерева? старі, Сорок веселих на дворі І м'яко вистелені гори Зими покровом осяйним Під небом ясно- голубим.
II
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли Конячку селянин запріг; По первопуттю через поле Вона чвалає, вчувши сніг; Пухнаті краючи рівнини, Кибитка відчайдушна лине: Візник сидить на передку В червонім пасі, в кожушку. От хлопчик бігає дворовий: Жучка в санчата посадив, Себе в коня перетворив; Сміяться й плакать він готовий: У пальцях зашпори давно, А мати лає крізь вікно...
III
Та, може, всі такі дрібниці Вам погляду не звеселять: Даремна річ в природі ницій Нам елегантного шукать.
