Особливо помітна ця манера Франка в збірці оповідань «Людина — добра» (1915—1916)—своєрідному маніфесті проти війни, що свідчив про неабияку мужність автора, який у розпалі кривавої бойні, в обстановці шаленого шовінізму, насмілився виступити проти масового вбивства, закликати народи до братерства, стати на захист добра, людяності, миру.
У збірку входило п’ять оповідань: «Батько», «Солдатська вдова», «Мати», «Закохані», «Інваліди війни». Кожне з них починається реалістичною розповіддю про життя простих людей, в яке вривається війна. У батька вбивають єдиного сина, у жінки — чоловіка, у матері — сина... І тоді епічна оповідь уривається, автор уже не дбає про достовірність побутового оточення, думок, слів, вчинків своїх героїв, оповідання перетворюється на натхненну промову, на вірш у прозі, на палкий ораторський заклик, з яким прилюдно виступають і кельнер Роберт («Батько»), і герої інших новел. Навколо них збираються натовпи людей, виникають антивоєнні мітинги й демонстрації, які котяться країною.
Звичайно, Франк тоді ще не бачив дійових способів боротьби проти мілітаризму і тому протиставляв воєнному психозові тільки «революційний дух любові». Письменник не враховував реальної історичної обстановки у воюючій країні, приймав бажане за дійсне. Проте оповідання служили ідеям миру, інтернаціоналізму, соціальної справедливості. Не випадково книга швидко дістала розголос в усьому світі. Про її революційний вплив розповів згодом Й. Бехер, описавши враження, справлене оповіданням «Батько» на учасників берлінської демонстрації, що зустрічали в 1918 році Карла Лібкнехта, який вийшов з в’язниці, куди був кинутий в травні 1916 року за мужній виступ проти війни. «Розповсюджувалась маленька брошура, тисячі рук тяглися до неї. Це було оповідання Леонгарда Франка «Батько»... Оповідання будило в нас пристрасну ненависть не тільки до самої війни, а й до ладу, який П породив».
На незвичайній ситуації побудована повість Франка «Кар* і Анна» (1925). Щоправда, її сюжет підказала газетна хроніка: солдат, який повернувся з полону, був засуджений за те, що перед дружиною свого фронтового товариша намагався видати себе за П чоловіка. Але письменник примушує героїню палко закохатися в «самозванця». Повість захоплює правдивою й колоритною картиною побуту бідної міської околиці, зображенням найтоншнх відтінків людської психології, поетичним описом справді великого коханая.
Проте у творі багато споглядального, абстрактного, далекого від дій« сності, оскільки долю герої» визначає винятковий випадок,
У написаній того ж року одній з кращих новел Франка «В ос* танньому вагоні» винятковий випадок відіграє іншу роль, допомагає письменникові нищівно викрити облудний характер сучасного йому суспільства. Помістивши його шднованих і сЗмовдоволених представників у катастрофічну ситуацію, автор примушує їх відкрити сховане за зовнішнім лоском справжнє обличчя — жалюгідне й нікчемне, егоїстичне й боягузливе.
В інших новелах середини 20-х років Л. Франк змальовує повоєнну Німеччину, яку лихоманить безробіття, дорожнеча, голод. Виходячи з власних спостережень, письменник переконливо спростовує міф про стабілізацію капіталізму у Веймарській республіці, де щокроку трапляються такі страхітливі трагедії, як з актрисою Йоганною («Дві матері», 1927), матір'ю й дочкою Гонер, чиновником Гефером («Службовець», 1926).
В оповіданнях, написаних після другої світової війни, Франк викриває нацизм та його отруйні залишки («Портрет», 1950); зображує передових німців —робітників, інтелігентів, представників молоді, які прагнуть працювати, відбудувати свою країну, вірять в ї! мирне, оновлене майбутнє («Столяр», 1957).
Значне місце в творах Франка посідає тема кохання, його психологія, його, так би мовити, детальна анатомія. Досить згадати романи «Брат і сестра» (1929) і «Супутники снів» (1936), «Німецьку новелу» (1945), яка дістала високу оцінку Томаса Манна, оповідання «Берлінська любовна історія» (1946), «Нью-Иоркська любовна історія» (1957) та ін. Саме Франку, натхненному співцеві щирого й чистого кохання, належать безсмертні слова: «Найвище щастя чоловіка в тому, що його
