буде тільки гірше. — Максе! Зажди! Не обертаючись, він поманив мене рукою: — Підійди. Адже це ти повинна просити в нього меч. — Я? — Чи ти не хочеш повернути Оберона? Навколо кам’яного дерева стрибали чорні тіні. Здавалося, коріння ворушиться, звивається, чи то намагаючись вибратися з купи валунів, чи, навпаки, глибше в неї забираючись. Максиміліан зупинився перед курганом. Підняв руки. Його довгі пальці зігнулися, мов пазурі. Тільки тепер мені стало по-справжньому страшно. Удари грому віддалилися, начебто потонули у ваті. Дерево палало, від нього займався підлісок. Краплі дощу сичали й випаровувалися, довга Максиміліанова тінь тремтіла на кургані — вона жила самостійним життям. Ліс наповнився кістяним скреготінням, дерева зробилися схожими на кістяки, мене залихоманило — а некромант складно ворушив пальцями, наче граючи на огидному музичному інструменті. Земля здригнулася. У Максиміліана на мить підігнулися коліна, але він і далі робив свою чорну справу. Курган заходив ходором, засмикалося кам’яне коріння й раптом розсипалося дрібними крихтами. Кам’яне дерево перекинулось, розвалюючись на частини з жахливим тріском, і гуркіт його падіння зливався з громом над нашими головами. Могила перетворилася на вулкан із чорним отвором нагорі. Звідтіля, як зі справжнього кратера, здійнявся стовп попелу, і на частку секунди я побачила при світлі полум’я обличчя, що піднімалося з-під землі — темно-коричневе, з міцно заплющеними очима, які нагадували сучки на дереві. Я позадкувала, Максиміліан теж зробив крок назад, і тут із розверстої могили кинулися назовні, як мені здалося, змії. Їх було п’ятеро чи шестеро, вони здійнялися в повітря довгими блискучими пружинами, й тоді я побачила, що це не змії, а ланцюги. Крицеві ланцюги впали на Максиміліана й миттю його обплутали. Могила трусилася, розкочувались навсібіч брили, тріскотіли пом’яті кущі й поламані деревця. Мертве обличчя, що виринуло було з могили, зникло, й ланцюги ривком потягли некроманта на курган, до діри, під землю. Ревло полум’я. У його витті й тріскотінні, у гулі вітру й дощу мені чулися злісні голоси: «Некромант! Некромант!» Ноги піді мною розм’якли на кисіль. Я бачила, як Максиміліан підніс руки зі скорченими пальцями. Він чаклував; лопнув один ланцюг, другий, третій і четвертий потоншали, мов ниточки розтягнутої жуйки. Максиміліан перебирав пальцями, немовби дряпаючи повітря, і відповзав від могили, відштовхуючись підборами так, що летіли догори грудки землі та злежаної хвої. «Некромант! — дедалі голосніше шепотіли ліс, дощ і полум’я. — Некромант!» Ланцюги, що лопнули були, зрослися наново, зімкнулись навколо його литок, захлиснули горло. Максиміліан чаклував; ланцюги рвалися й зросталися знову, каблуки некроманта шкребли по землі. Я піднесла посох, не знаючи, що робити; навершя горіло, перебиваючи світло пожежі. Ланцюги волокли Максиміліана догори схилом кургану, до розверстої діри. Ліс за моєю спиною осудливо бурмотів: «Некромант!» — Не займай!! Уже не знаю, кому я кричала — курганові, чи лісу, а чи якому невидимому супротивникові. Рахунок ішов на секунди — якби я спізнилася на мить, Максиміліана затягло б під землю. Я вибігла на верхівку кургану по валунах, які танцювали під ногами, по кам’яних уламках, і заходилася щосили бити посохом по натягнутих ланцюгах. Полетіли іскри. Ланцюги розжарилися, почервоніли й почали лопатися один за одним, більше не зростаючись. Максиміліан сичав від болю, і шипінням здавалися його закляття. Тримаючи посох у правиці, я лівою рукою схопила його за зап’ястя та потягла геть від чорної діри — це було надто самовпевнено з мого боку, він же, довготелесий, важив удвічі більше! «Віддай некроманта». Я так і не зрозуміла, хто це сказав. Здавалося, цілий ліс говорив у один голос — і в його шелест страшним басом вплітався голос вогню. — Не віддам! — закричала я, зриваючись на вереск. «Віддай, магу дороги». Я підняла посох. Шалено переморгувалися червоний і зелений вогні на прозорій кулі, що вінчала його. Максиміліан лежав у мене біля ніг, не намагаючись підвестися, сповитий уривками ланцюгів, а може, й без тями. «Він некромант. Осквернитель. І ти опоганиш себе». — Ні! З могили поштовхами почало вириватися сперте повітря — як із тунелю метро перед появою поїзда. Я вдарила посохом, розколовся камінь, навершя спалахнуло, залило світлом мене й некроманта, скалки кам’яного дерева, курган, простягнуті від лісу коріння та гілки, схожі на кістяні долоні… — Спробуй забери! — закричала я і згадала, як билася поряд із Обероном, як захищала своє Королівство, коли король був зі мною. Земля затрусилася. Курган струснув нас із себе, як собака після купання струшує воду. Востаннє хрупнули кам’яні уламки… І потривожена могила закрилася.
* * *
