Не пам’ятаю, як ми вибралися з лісу. Максиміліан дуже швидко отямився, але не сказав ні слова — не відповідав ні на запитання, ні на припущення, ні на нерішучі спроби його підбадьорити. Гроза скінчилася; коли ми вийшли на узлісся, визирнуло сонце. Я багато чого могла сказати Максиміліанові. Що я його попереджала, що всі некромантські досліди зазвичай таким і закінчуються. Що ким би не був страж могили, він лише відповідав на вторгнення. Що замість того, щоб тривожити Лісового Воїна, варто було б подумати і знайти інші можливості звернутися до давно зниклих воїнів — не піднімаючи їх при цьому з труни. Я пережила такий страх і таку напругу, що просто мусила полегшити душу в цих довгих докорах. Я нарешті зціпила зуби й міцніше стисла посох. Максиміліан мовчав; я чудово розуміла, що ніякі обвинувачення не допоможуть повернути Оберона. Тільки гірше зроблять. Ми мовчки видерлися на пагорб над містом, і цієї миті посох у моїй руці рвучко сіпнувся. Напевно, у магів є інстинкт, як у перелітних птахів, — внутрішнє відчуття, котре вчасно підказує напрямок. Я повернула посох навершям до замку, хі руки в мене раптом похололи. — У замку небезпечно. — Що? — Максиміліан заговорив уперше після поєдинку на кургані. — Не знаю… У замку дуже, дуже небезпечно. — Сарана ще далеко, — пробурмотів він. — Що за… — Принц-деспот. Ноги в мене підігнулися. Я сіла на замшілий пеньок. — Це він. Більше нема кому. Ну чому так… чому тепер ще й це?! Я не намагалася навіть стримати злі сльози. Принц-деспот — великий полководець і безжальна людина; у замку під його командуванням військо, яке хоч і поступається Гарольдовому числом, але набагато краще навчене й дисципліноване. Як можна було довіряти йому, приймати його допомогу, вірити в його добрі наміри?! — Я йду в замок. — Стривай, — Максиміліан стис бліді губи. — Ліно… Не квапся. Треба спершу розвідати. — Заразом і розвідаю. Я знаю… — на мить я затнулася. А раптом не спрацює? — Я знаю підземний хід, — закінчила я твердо. — Гарольд мені показував.
Від двоголової сосни на північ до зеленого каменя. Здається, зовсім недавно Гарольд учив мене знаходити за прикметами підземний хідник, і тоді в Королівстві ще царював Оберон, про Сарану й чутки не було, сам Гарольд був молодий, і син його тільки народився. «Покладеш на камінь руку, скажеш: «Відкрийся» — відкриється підземний хід »… Земля під ногами здригнулася. Камінь знехотя, з рипінням піднявся. Із чорної щілини під ним, як і минулого разу, потягло холодом, гнилизною і грибами-поганками. Я озирнулася. Максиміліан задкував, часто ковтаючи. Обличчя в нього було все в синцях, чорна куртка забруднена іржею, плащ розірваний. — Ми з Гарольдом там ходили, — сказала я, заспокоюючи більше себе, ніж його. — Нічого страшного. — Я не піду під землю, — сказав він роздільно. — Боїшся? Він так на мене глянув, що я прикусила язика. — Я полечу, — промовив він по нетривалій мовчанці. — Одна ворона розвідає більше, ніж ти з десятком потаємних хідників. — Давай краще не будемо розділятися. — Чому? Він дивився тужно, наче я була винна у всіх його лихах. Наче це я охороняла могилу й ледь не потягла вандала під землю. — Ну, лети, — у мене сили не лишилося, щоб із ним сперечатись. Мить — і він обернувся чорним птахом, мовчки вдарив крильми й здійнявся в небо. Я залишилася зовсім сама, сіла на замшілий камінь і хвилин із п’ять ревла, нікого не соромлячись, оплакуючи й Оберона, і Королівство, і свої прокляті невдачі. По тому витерла сльози, умилася дощовою водою, що зібралася в чаші великої сироїжки, та полізла в підземелля. Розділ дев’ятий
Принц-деспот
У замку точився бій. Я зрозуміла це відразу, ледь із величезною пересторогою вибралась із потаємних дверей підземного хідника. Десь дуже близько бряжчала зброя, хтось кричав: «До мене! До мене!» — і в голосі не було ні сили, ні бойової люті, а більше страху й розпачу. Я притулилася до стіни; повз мене, не помічаючи, пробіг стражник, він важко дихав.
