Зло не має влади

Я не зважилася його погукати. На майданчику гвинтових сходів лежала непорушна людина. У спині в неї стирчала стріла. Я навшпиньки підійшла до лежачого; він був ще живий, стражник із незнайомих. Я простягла руку над ним, прошепотіла: «Оживи». Голова в мене відразу пішла обертом — я передала забагато власної сили. Навершя посоха мерехтіло. Я згадала, як Оберон учив мене зцілювати рани, але ця стріла засіла надто глибоко. Гарольд говорив: лікувати тільки легко поранених, тільки тих, хто зможе відразу повернутися в стрій… Та хай їм грець, тим військовим порядкам! Поранений розплющив очі. — Мовчи, — наказала я. — Твоя справа — прожити ще годинку-другу, потім ми з Гарольдом повернемось і тебе вилікуємо. Він ледь помітно похитав головою: — Принц-деспот… — Де вони? — Скрізь. Він заплющив очі. Мені нічого не лишалося, мусила покинути його на сходах у надії, що повернусь — і приведу з собою Гарольда. Посох посмикувався, нагадуючи, що небезпека скрізь. Хто з ким б’ється, і головне — хто перемагає? Сильнішав запах диму, по всьому замку тупотіли чоботи й бряжчала криця, я пробиралася вузькими обхідними коридорами, покладаючись на чуття, бажаючи тільки одного: знайти Гарольда в цій каші. Негайно знайти Гарольда! І моє чуття не підвело. Я знайшла потаємні сходи, що звивалися в товщі стіни, такі вузькі, що навіть я зі своїм посохом насилу могла тут протиснутися. Один із переходів вів до Гарольдового кабінету. Там за дерев’яними дверцятами чаїлася небезпека. Я затримала подих і за мить почула голос, який упізнала б і серед бурмотіння багатотисячної юрби. Дуже спокійний, приємний, м’який голос: — Ти відмовляєшся заради пристойності, я розумію. Ти повинен трішки повикаблучуватись, перш ніж виконаєш моє невеличке прохання… Затискаючи рота долонею, я схилилася до дверцят. Вони здавалися щільними — ні дірочки, ані шпарини; я ледь торкнулася до них посохом. Безгучно випала до ніг мені тріска, промінчик світла пробився з того боку — у кабінеті вікна відбивали сонце, яке щасливо пережило грозу. Я зазирнула в утворену щілинку. Перекинутий стіл валявся посеред кімнати. Поряд на підлозі я побачила чарівний посох, перерубаним навпіл. У мене навіть серце заболіло; я притислася щокою до дверей і побачила Гарольда — він напівсидів у своєму кріслі, був поранений, і, як мені здалося, тяжко. Я стримала себе, щоб негайно не кинутися вперед. Принца-деспота крізь мою оглядову шпарину видно не було, і я не знала, скільки ще людей у кімнаті. — Ти не боїшся смерті, авжеж, — знову озвався принц-деспот. — Своєї. А що як на твоїх очах почну страчувати твоїх людей, одного за одним? — Вони солдати, — хрипко відповів Гарольд. — Вони звикли дивитися смерті у вічі. — А якщо я розшукаю маленьку дівчинку, яка вважає себе магом дороги? — Шукай, — сказав Гарольд байдуже, але за цією байдужістю навіть я відчула напругу. Принц-деспот тихо розсміявся своїм оксамитовим смішком: — Не треба її шукати. Вона прийде сама, до тебе на допомогу, пане переможений чарівнику… І з’явиться тут, у цій кімнаті. Думаєш, я не знаю, що час у її світі не йде, поки вона тут? І ніхто з нас не зможе пробратися туди, якщо з нами не буде дівчиська? Я здригнулась, бо побачила, як на відчинене вікно Гарольдового кабінету сів чорний птах. Повернувся боком, уп’явся в щось усередині одним блискучим оком. — Коли ви проведете в її світ мене та моїх людей, я відпущу тебе, — принц-деспот посміхався, якщо зважати на голос. — Ти зможеш повернутися й здохнути тут у злагоді зі своїм сумлінням. Мені здавалося, чорний птах дивиться через усю кімнату просто на мене. У животі, в місці сонячного сплетіння, розгорався клубок вогню. Принц-деспот походжав — я побачила його на мить. Він перетнув поле мого зору й знову зник, пішов праворуч. Я підняла посох. Вогонь! Дерев’яні дверцята розсипалися горілою потертю. Я вдерлася до кімнати з гуркотом і тріском, готова битися хоч із цілим військом. Уздовж стіни кабінету стояли арбалетники, яких я раніше не бачила. Вони як один підняли зброю, але принц-деспот виявився спритнішим — поки я озиралася, оцінюючи розташування ворожих сил, він змійкою прослизнув за крісло Гарольда й приставив ніж до його горла, просто під закривавленою бородою. — Нарешті, — в його зовсім спокійному голосі звучало задоволення. — Дівчинко, будь ласка, кинь посох, якщо не хочеш бачити голову свого друга окремо від тулуба! Арбалетники біля стін не рухалися. Чорний птах, як і раніше, сидів на підвіконні, косуючи на мене блискучим оком. Максиміліане, подумки благала я, зроби хоча б щось! Гарольд страшно сполотнів — можливо, через втрату крові. Він дивився на мене знизу вгору — жорстко й вимогливо. — Убий його, Ліно. Просто вбий. Принц-деспот лагідно посміхнувся. Ніж щільніше притиснувся до шиї Гарольда: — Дівчинка не допустить, щоб через неї загинув старий друг. Вона кине посох… ніхто не збирається її кривдити. Дівчинка не має ціни, адже її життя — перепустка в її світ… — Життя Гарольда — теж перепустка, — сказала я, не опускаючи своєї. — Я не можу пройти в мій світ сама. Якщо він помре — всі залишаться тут. — Дівчинка лукавить, — принц-деспот дивився ясно й прямо. — Є ще один маг, який уміє ходити поміж світами… Це некромант із замку над озером. Некроманти — практичні люди. Він допоможе мені. Я насилу втрималася, щоб не глянути на чорного птаха. Той сидів нерухомо, як опудало. — На місці некроманта я б не вірила вашим обіцянкам. Ви пообіцяєте зберегти життя Гарольдові, а щойно я покину посох — уб’єте його. — Чому? — дуже натурально здивувався принц-деспот. Його погляд позбавляв мене волі. Він був дуже, дуже жорстоким чоловіком і абсолютно безсовісним. І в тім була його сила. Я відчувала, як мене полишає сміливість, як холоне в животі вогненний клубок. — Убий його! — різко сказав Гарольд, до голосу його на хвилину повернулася колишня сила. Принц-деспот, не змінюючи виразу