напав на зрадників не самотою. — Іди, політай за віконцем, — сказав Максиміліан, не звертаючи на лемент жодної уваги. Він зупинився над лежачим; я відвернулася. — Не поспішай, — сказав принц-деспот, і голос його ледь помітно здригнувся. — Оберон би так не робив.
Я так думаю — річ не в тім, що принц-деспот ніколи не забував образ. Кілька років, проведених у Обероновій в’язниці — хай і зручній, гідній принца, — були достатнім приводом для його злопам’ятності. Це я зміркувала потім; коли принц, уже під занесеним ножем некроманта, назвав короля на ймення — і мене неначе молотком по тім’ячку вперіщили. Я стрибнула до Максиміліана й перехопила його за руку з ножем. Але некромант, виявляється, вражений був не менше мене. — Оберон би так не вчинив, — повторив принц-деспот, і до голосу його повернувся звичайний спокій. — Але ж ти, дівчинко, хочеш бути схожою на свого короля? — Ти пам’ятаєш Оберона? Принц-деспот лагідно посміхнувся. — Це нічого не змінює, Ліно, — похмуро сказав Максиміліан. — Він помре зараз, навіть якщо мою рідну бабусю згадає. — Це змінює… — у мене плуталися слова й думки. — Нас уже троє, тих, хто пам’ятає. — «Нас»?! Максиміліан витяг торбинку з насінням правди. Принц-деспот більше не посміхався; Максиміліан затис йому носа, а далі ми майже цілу хвилину чекали — принц, здавалося, волів задихнутися, але рота не розтулити. Нарешті він не витримав. Максиміліан скористався миттю й спритно застромив йому до рота уламок деревини, знайдений на підлозі. В такий спосіб принца позбавили можливості кусатись, і тоді з надзвичайною обережністю Максиміліан притис його язика лезом кинджала — ніби лікар ложечкою, щоб подивитися горло. Принц заричав; Максиміліан поклав насінинку йому на язик, і деспотові нічого не лишалось, як ковтнути. — Що ти зробиш, коли отримаєш волю? Принц-деспот сіпнувся; Максиміліан забрав кинджал і висмикнув деревинку. Принц деспот мовчав, на чолі його великими краплями виступив иіт, ремінці, що стягали тіло, напружилися. Принц мовчав і мовчки звивався, дивитися на це було так страшно, що я позадкувала. Невже деспот вирішив умерти, але не зронити й слова, не піддатися, не поступитися примусові? Що з нього візьмеш; коли я остаточно в цьому впевнилася — принц завив, так що луна застрибала по кімнаті: — Уб’ю вас обох! Уб’ю! Він репетував і плювався, але насінинка правди в його в животі знову перетворилася на безневинну горошинку. Принцові вочевидь полегшало, але його ненависть до нас від цього тільки зміцніла. — Ти бачиш, Ліно, — стомлено сказав Максиміліан. — Простіше його прирізати. Каміння, що завалило двері, захиталося, начебто хтось із того боку намагався розібрати завал. Потім я почула приглушений голос Гарольда: — Ліно! Ти жива? — Так! — Прибери завал… Ми їх відтіснили. Принц-деспот захекався, болісно морщачись. Бавитися з насінням правди — пуста витівка; я стала на коліна, доторкнулася до його живота навершям посоха. Зосередилася, відчула, як німіють долоні. Забирати біль Оберон навчив мене ледь не в першу чергу. Навершя кволо засвітилося. Принц завмер, подивився на мене, начебто не вірячи очам. Я тим часом підвелася, вийшла на середину кімнати, скерувала посох на цегляний завал. Згадала вітер, відчула напругу в грудях, м’яко перелила її через ліву руку — в посох. — Відійдіть там! Сте-ре-жися! Посохнув здригнувся, я відчула віддачу. Каміння розкотилося, начебто вежу в пісочниці штовхнули величезною ногою. Склепіння затремтіло, стелею побігли нові тріщини, але другого обвалу не сталося; відкрився пролам, і крізь хмару пилу я побачила Гарольда в оточенні п’яти чи шести замкових стражників. — Розумний маг спершу перевірив би міцність склепіння, — пробурмотів Максиміліан. Гарольд кивнув мені буденно, ніби я прості двері перед ним відчинила: — Дякую… Я збираю своїх людей. Замок кишить зрадниками, — погляд його впав на зв’язаного принца- деспота на підлозі. — Я покличу палацового ката… Якщо відшукаю. Втім, це вже не має значення. Він підняв свій меч і рушив геть коридором, а за ним, накульгуючи, невпевнено перезираючись, потяглося його воїнство. Я зважила посох у руках і знову обернулася до принца-деспота: — Ваша високосте, як нам краще провести час до появи палацового ката? Він мовчав. Я стрималася: — Може, не будете вдавати з себе гусака на відгодівлі? Ми з Максиміліаном можемо застромити вам у горлянку стільки насінинок, скільки захочемо. Невже так важко відповісти на двійко запитань? Він, як і досі, мовчав. У його очах було безмежне презирство. Я позбавила його болю в животі — на його погляд це було виявом слабкодухості і, напевно, страху. — Мало часу, — Максиміліан примружився, глянув у вікно. Сонце вийшло з-за мереживної хмаринки, тіні подовжилися,
