надходив вечір. — Залишилося ледь більше доби, а ми ще з місця не зрушили, меча не добули, ворога не знайшли… — Я відповім на ваші запитання, — раптом озвався принц-деспот. — Але не обіцяю, що ви зрадієте.
— Де зараз Оберон? — Ніде. Його забули в Королівстві. Його забуло Королівство, сам світ забув його. — Чому це трапилося? — Маг, сильніший за нього встократ, побажав йому зла… — принц-деспот облизав сухі губи. — Я в цьому впевнений. Він справді був упевнений, і насінинка «зарахувала» його відповідь як правдиву. — Де перебуває цей маг? — Не знаю, — принц-деспот зловтішно посміхнувся. — Як повернути Оберона? — Не знаю. — Чи можеш ти допомогти повернути короля? — Не знаю, — відповів він по коротенькій паузі. — Можливо, можу. Насінинка повелася сумирно. Відповідь була ухильна, але прямої брехні в ній не знайшлося. Я замислилася. У голові моїй штовхалися сотні запитань, я не знала, яке ставити першим. Мене випередив Максиміліан: — Чого ти боїшся найбільше? Принц-деспот засичав, але насінинку було вже проковтнуто, а змушувати її чекати вдруге його високість не зважився. — Старості! — Чого-чого?! — Старості, паралічу, кволості, голови, яка труситься! Ось чого я боюсь, а більше нічого мені не страшно. І не смішіть мене, погрожуючи, що вб’єте. Я загину в бою, коли вважатиму за потрібне! Ми перезирнулися. У словах принца-деспота були такий натиск і така пристрасть, що, навіть зв’язаний він не здавався безпорадним. — Ваша високосте, — промовила я вкрадливо. — У мого друга некроманта є замок у горах, як ви вже зволите знати. У замку є робочі місця для зомбі й кістяків. Думаю, ви підійдете на посаду зомбі-лакея: гарний замок, зручний ланцюг і ціла вічність попереду. Принц-деспот вдав, що не чує. Зате дуже доречно пожвавився Максиміліан: — Але ж точно! А коли зберуться гості, запитають: хто це у вас у вітальні на ланцюзі? А я їм так недбало: це принц-деспот, після смерті він здорово посумирнішав… Шкода, мало часу, треба перетягти його в замок швиденько, в мене там лабораторія у підвалі, я тобі не показував… — Дурень, — принц-деспот примудрявся дивитися згори вниз, лежачи на підлозі, буравлячи очами довготелесого Максиміліана. — Ідіот! Ти ганьбиш своїх предків, хлопчику, ти зв’язався з Обероном і дозволив йому засмітити тобі мізки! Замок? Де буде твій замок, коли Королівство скінчиться? Що б ти не робив, як би не чаклував, — цей світ приречений, треба вшиватися звідси, поки не пізно! Дівчисько дурне, як віник, воно захоче битися й загине, чого доброго, тоді й ти, і я залишимося тут і дістанемося Сарані! Чия це була ідея — шукати Оберона?! Я раптом побачила, як некромант червоніє. Його біле обличчя залило немовби малиновим варенням від чола до підборіддя. — Моя, — сказала я різко. — Моя ідея, — похмуро втрутився Максиміліан. — Мені подобається мій замок, я хотів зберегти його. — Ти хотів
