й безтямного. Я згадала, який вигляд має його обличчя на вивороті, й мене ще раз пересмикнуло. — А цього сховаємо в шафу, — вирішив Максиміліан. — Тутешній кістяк, як я бачу, справно охороняє хазяйське майно. Розділ десятий
Зшивач
Ледь ми вибралися з кімнати, я перш за все кинулася шукати того пораненого зі стрілою в спині, якого обіцяла вилікувати. Але його вже не було на місці — напевно, знайшли й віднесли кудись його товариші. Дуже хотілося вірити, що він виживе й буде здоровий. Максиміліан квапив мене. Сонце вже торкнулося обрію; бої в замку вщухли самі по собі. Коли ми вибралися на подвір’я, зрозуміли, куди поділися люди принца-деспота: стражники на чолі з Гарольдом відтіснили їх за ворота, в табір біля стін замку. Але вже звідтіля заколотники йти не збиралися: зсунули вози в коло, наїжачилися кілками та пускали стріли й репетували, що нікуди не підуть, поки принц-деспот не виконає своєї обіцянки. Гарольд стояв, оточений стражниками, спираючись на меч, як на ключку. — Ліно? Я так і не знайшов ката, він утік або вбитий… Де принц-деспот? — У шафі. Його стереже кістяк. — Дуже тендітний сторож, — Гарольд сумно посміхнувся. — Було б правильно порішити деспота й видати труп його людям. — Оберон би так не вчинив! — вирвалося в мене. Гарольд зиркнув із неприхованим роздратуванням. Зате відгукнувся Максиміліан. — Оберон був великий король і великий маг, — докинув він вкрадливо. — Ти хочеш завжди чинити, як він? — Так, — я похитнулася й додала тихо: — Якщо ми будемо чинити, як він, Королівство швидше його згадає. — Тоді що ти пропонуєш? Я на секунду забарилась, а далі хоробро продовжила: — Він обіцяв своїм людям прохід в інший світ і порятунок. Треба пояснити їм, що їх обдурили, використали як гарматне м’ясо. І після цього — видати принца- деспота, нехай самі вирішують його долю… Я затнулася під глузливим поглядом Максиміліана. Звичайно, люди принца- деспота не слухатимуть наших пояснень, зате його високість, як і раніше, має над ними владу. Їх ще й досі багато, вони озброєні… — У всякому разі, замку їм не взяти нізащо, — закінчила я твердо. — Нехай залишаються під стінами, а ми зачинимо ворота й піднімемо міст. Побачать, що справи кепські, то й розбіжаться, не чекаючи Сарани. Гарольд помовчав, граючи жовнами, немов про щось напружено міркуючи. — Ліно… Дай мені руку, будь ласка. У мене не виникло ніякої лихої думки. Я простягла йому долоню… Вітер ударив в обличчя. Змінилися запахи, вечір обернувся пізнім ранком; я стояла в затінку липи неподалік від під’їзду письменника, колишнього алхіміка, вигнаного з Королівства Обероном. Насувалася гроза, вітер крутив стовпчики пилу. Двором повз лави обережно їхало авто із шашечками таксі на даху — здається, «Шкода». За три кроки сиділа й дико на нас витріщалася смугаста кішка. — Гарольде?! Він стояв, набурмошений, прихиляючись до вузлуватого стовбура, ще й досі стискаючи свого меча — дивний і дикий у цьому курному дворі. — Ти ж не навчилася сама ходити поміж світами? — Ні. — Я не хочу, щоб твоя доля залежала від примх некроманта. Йому не можна довіряти. — Гарольде! Що ти робиш! Це проти моєї волі, а я ж твій друг! — я захлинулася словами. — І я твій друг. Тому не хочу, щоб ти вмерла. — Гарольде! — Я пам’ятатиму про тебе до останньої хвилини. Він притулився до стовбура й раптом злився з ним. Збоку, напевно, здалося, що він сховався за деревом; стоячи в тіні липи, я зрозуміла, що залишилася сама, що в Королівстві знову зрушив і пішов, потік нестримний час у пісковому годиннику. Тут збігали хвилини. Там пролітали години.
Оберон не вчив мене ходити поміж світами. Це надто складно, це вимагає великих досвіду й сили; але Гарольд умів ходити між світами, й некромант міг. Чим я гірша за них?! Я притулилася до стовбура липи, як Гарольд за мить до цього. Не мала часу ні гніватися на нього, не плакати, ні впадати у відчай. Мені потрібно було зараз, цієї ж миті, перетнути тонесеньку плівочку, що відокремлює мій повсякденний світ від
