Кабінет Гарольда був оповитий поплутаними нитками, петлі звисали зі стелі, стирчали з усіх стін, із усіх речей. Уламки посоха губилися в коконі тонких і грубих волокон. До шафи неможливо було продертися без ножиць — так щільно її обплело. Червона нитка, пов’язана з Обероном, зустрічалася то тут, то там, але нікуди не приводила — висіла уривками. Принц-деспот лежав на підлозі в хмарині вогкого туману. Я подивилася йому в обличчя й відсахнулась: тут, на вивороті, він і мав вигляд такого чудовиська, яким був насправді. Різні нитки обвивали його, товсті й тонкі, тьмяні, обірвані, з розкошланими кінцями: принц-деспот був намертво вшитий в історію Королівства. Максиміліан витяг із сумки книгу-перевертня. У мене від серця відлягло, коли я побачила, що червона нитка не поблідла — навпаки, начебто налилася світлом і на дотик здавалася теплою. Ось тільки куди вона веде? Ми з Максиміліаном хвилин із десять блукали, мов у лабіринті, перебираючи руками червону ниточку, розплутуючи вузли й прокладаючи їй шлях серед густих мереж, але найбільшого вузла біля входу в кімнату розплутати не змогли. Нитка згубилася у волохатому килимі. — Дай мені подивитися, — я взяла книгу в Максиміліана. Томик сам розкрився на закладеній сторінці. Я відсунула закладку, вдивляючись у зображення Зшивача, й раптом мене вдарило немовби струмом: усі нитки, що обплутували книжку, й сама яскрава червона нитка були зав’язані на аркушику, на цій «закладці», а не на книзі! — Максе! Дивися! — Виходимо, — кинув він уривчасто. Наші долоні зіткнулися. Руки в Максиміліана ледь помітно тремтіли: — Усе має виворіт… Але виворіт — тільки один бік… Як і минулого разу, мені схотілося зітхнути з полегшенням, коли ми перейшли з вивороту на лице світу. За вікном дедалі нижче схилялося сонце, принц-деспот лежав без руху, в замку гуркотіли чоботи, перегукувалися голоси й тривало своє, очевидячки не мирне життя. — Це записка, — Максиміліан підніс аркушик до очей. — Ну-бо, присвіти. У кімнаті було ще доволі світло, та я зрозуміла, що він має на увазі. Піднесла до паперу навершя посоха; у зеленавому світлі на напівпрозорому тонкому аркуші проступили слова, виведені рукою з нахилом ліворуч: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра й думати перестану». Ні підпису. Ні дати. Максиміліан понюхав записку, жадібно ворушачи ніздрями: — Нема чаклунства. Немає отрути. Парфумів теж нема чи вивітрилося. Записка давня, зважаючи на те, як вилиняло чорнило… — Це доказ! — вигукнула я в захваті. — Це перша серйозна зачіпка, вона приведе нас до Оберона! — Ти думаєш? — Ти ж бачив ці нитки! Записка прямо пов’язана зі зникненням його величності, ми повинні знайти людину, що її написала! Це жінка… Я затнулася. Некромант зацікавився: — Чому саме жінка? — Почерк жіночий. Крім того… уявляєш, щоб чоловік написав таке? Королю? — «Ви нічого мені не винні, — повільно повторив Максиміліан. — Завтра я й думати перестану». Схоже, твоя правда. — І Оберон зберігав цю записку стільки років! — я хвилювалася, відчуваючи, як пашіють щоки. — Тут якась таємниця, і з нею пов’язано все, що трапилося потім! — А в нього була дружина? — по паузі запитав некромант. Я замислилася. — Зрозуміло, була, мати принца Олександра… Вона вмерла, здається, коли принц був маленький. — Від чого вона вмерла? — Не знаю. — Дуже дивно. Оберон же великий маг, уміє зцілювати, він би… Максиміліан почухав кінчик носа. Нігті в нього були довгі, гострі, на носі залишилася червона смужка. — Ось тільки не треба всіляких каламутних припущень, — нервово сказала я. — Маги теж не всесильні, навіть великі. — Не всесильні, — погодився він, розглядаючи папірець на світло. Помовчав і додав: — А шкода. Якби ми мали час, подумала я тужно. Ми обійшли б усе Королівство із цією запискою, і рано чи пізно дізналися б, хто її написав. Хоча б за почерком. Почерк такий особливий, вибагливий, із нахилом уліво… Але часу нема, й, можливо, автор цієї записки зараз труситься на возі далеко від міста, у невідомих землях, сподіваючись, що туди не дістанеться Сарана. — «Ви нічого мені не винні», — уголос повторив Максиміліан. — А його син? Що він не пам’ятає Оберона — ми знаємо, а чи міг він написати таку записку? — А почерк… — Може, його в дитинстві вчила краснопису яка-небудь фрейліна з примхами… «Нічого мені не винні, думати перестану». Адже Олександр, наскільки я розумію, позбавлений спадщини? Максиміліан бив не в брову, а в око, і сам не розумів, наскільки близький до істини. Принц Олександр був підмінком, ще в дитинстві його підклали в чужу колиску, а справжній принц опинився в моєму світі. Там він і виріс, вступив до авіаційного інституту й зовсім нещодавно одружився з принцесою Стеллою. І ніхто у світі, крім мене й Оберона, про це не знає… Чи знає? «Ви нічого мені не винні»… — І ще ж є Ельвіра, — пробурмотіла я. — Це вона писала? — Не знаю. У них із королем дуже складні стосунки… Я на мить замовкла, бо переказувати некроманту всю історію взаємин Ельвіри й Оберона не мала ні часу, ні бажання. Принцеса була честолюбною, мріяла стати королевою, але мрії так і залишилися мріями, бо Олександр, як виявилося, за природою своєю не може бути королем. І річ зовсім не в таємниці його народження, а в слабкому характері… — Ну й що вони обоє виграли від зникнення Оберона? — запитала я вголос. — Та й хто вони такі, щоб здолати великого мага?! — Записка, — нагадав Максиміліан. — Нитка. Зв’язок. Треба перевірити. Треба до них іти. Ми одночасно подивилися на принца-деспота, зв’язаного
