Спершу не зрозуміла, що не так, а коли здогадалась, раптом сіла на траву: посох виявився легким і марним. Мене знову винесло з Королівства?! Де я в такому разі? Навкруги був ліс, густий і похмурий. Ледь виднілася заросла стежинка. Я залишилася зовсім сама, мій посох перетворився на кумедний ціпок, меча я ледь могла втримати в руках, куди там битися. Уявлення не мала, куди закинув мене зрадник Зшивач; втім, іншого й чекати не варто було. Так буває завжди: красиві, найшляхетніші поривання закінчуються глибоко в дупі. Лише негідники тріумфують. Негідники тріумфують. Я чомусь пригадала, як Зайцева з десятого «Б» сідає в розкішне авто свого татуся. Як гидливо ставить ніжки в блискучих білих чобітках, облямованих хутром. Ідіотка, трієчниця, нікчема — господиня цього життя! Поки я кисну в місті все літо, вона роз’їжджає по Італіях та по Греціях… Бо так влаштовано світ! І в Королівстві його влаштовано так самісінько: я працюватиму, як чорний віл, а Максиміліан всядеться зручніше на троні, і все в нього буде о’кей. І в Зайцевої все буде о’кей. Хоч би що вона зробила — юрби підлабузниць верещатимуть і ляпатимуть у долоні. А за моєю спиною шепотітимуться, розноситимуть бридкі плітки, поливатимуть мене брудом… Тому що світ влаштований підло, мерзенно, несправедливо. Зайцева буде працювати в банку, нічого не робитиме й отримуватиме купу грошей. А моє місце — у якій-небудь курній конторі: цілий день сидітиму й витріщатимуся в екран, а як тільки посмію підняти голову, заявити про себе, — життя вперіщить мене так, що мало не здасться… Я встала. У роті стояв гіркий присмак жовчі. Горобини потворно згинали стовбури, начебто захворіли на рахіт. Ліс тхнув гнилизною. Надгробок, пишний, без жодного натяку на смак, здавався цілком занедбаним: ага, статую поклали, а ніхто навіть квіточки не принесе! Потрібна вона комусь, ця мертва королева; я наступила на Зшивач. Мені хотілося зламати проклятого меча, почути його хрускіт, я в нападі жорстокості почала тупцювати по ньому, викрикуючи погрози. — Ненавиджу! Ненавиджу! А щоб вам усім пропасти… Щоб ви всі повиздихали! Здохніть! «Здохніть… здохніть…» — луною відбилося у моїх вухах. І чомусь пригадався брудний трактир, димний, смердючий, темний. На ганчірочці в кутку сидів жебрак, дивився на мене з лютою ненавистю, з його роззявленого рота летіли слина та прокльони: «Щоб ви всі здохли… здохли…» Я зупинилася. Мене трусило, гарячий піт лився по спині. Навколо, як і раніше, стояв ліс, чужий, потворний… Чому потворний? Що зі мною?! «Вам, що не повернулися з вивороту… присвячується…» Що таке говорив Максиміліан про властивості вивороту?! Ім’я некроманта знову запустило в моїй голові ніби величезний маховик. Зрадник, йому дістанеться все… А мені помиї… об мене він ноги витер, так завжди, все несправедливо, жахливо, паскудно… Я знову згадала жебрака, його велику злість і велику огиду. Жах обсипав мене морозом від голови до ніг — і на мить прояснив свідомість. Я прошепотіла, захищаючись із останніх сил: — У зла немає… «Вузла немає», — знущаючись, повторило відлуння. — У зла немає влади… Перед очима колихалася каламутна завіса. Потворне пухло й розросталося, інше корчилось і всихало. Так уже світ влашто… — У зла немає влади! Двома руками я вчепилась у завісу, роздерла її перед своїм обличчя, немов стару ганчірку. І повалилася, знесилена.
— Пане! Пані?! Переді мною стояла дівчинка літ восьми, у мішкуватій сукенці, боса, з кошиком у тонких руках. Я сіла. Дівчинка відскочила; «пана» я мало нагадувала, «пані» — тим більше, а про магів дороги мала, певне, й не чула ніколи. — Вам зле? — співчутливо поцікавилася вона, й далі задкуючи. — Уже ні, — сказала я, по нетривалому роздумі. — Ти хто? — Улейка, дочка міського скульптора, — вона виявилася дуже старанною, сумлінною співрозмовницею. І ще — її не навчили боятися чужих. Вона уявлення не мала про Червону Шапочку — інакше чого б то викладати все-все на першу вимогу? — Як називається місто? — Велика Столиця. — Далеко до нього? — Не дуже, — дівчинка почухала ліву п’яту об носок правої ноги. — Ти що ж, тут сама? — Сама. А що? — Ну, — мені не хотілося її лякати, — ліс усе-таки. Можуть бути дикі звірі, і… — Немає звірів, — упевнено відгукнулася дівчинка. — А які є, ті маленькі. — А розбійники? — Розбійників нема, — відповіла вона вже не так упевнено. — Правда, батько казав… Вона помітно спохмурніла. — Іноді… останнім часом… бувають. Мала начебто згадала, навіщо сюди прийшла, покрокувала до надгробка. Швидко вклонилася: — Мертва королево, подаруй мені ягідок… І діловито заходилася оббирати зеленаво-жовту горобину. — Вони ж неспілі! — Спілі, — дівчинка складав ягоди в кошик. — Це не звичайна горобина, а
