королівська. Хлопчиська до мертвої королеви йти бояться. Кажуть, вона прихильна лише до дівчат. А цим здоровулям — як пройти лісом? Вони й вулицю перебігти бояться! Вона обернулась до мене й простягла пригорщу ягід: — Візьми, пане… чи ти пані? — Дякую… А хто вона, мертва королева? — Як хто? — дівчинка насупила чоло. — Королева. Мертва. Дружина короля. — А король теж умер? — Ні. Він вивів своє Королівство з нашої країни… Королівство пішло. А країна залишилася. — Як… скажи мені, як звали цього короля?! — Ніхто не пам’ятає, — дівчинка спритно наповнювала кошик. — Відьма сказала слово забуття. Ніхто не пам’ятає, як його звали. Дотягуючись до верхніх ягід, вона стала на надгробок босими ногами. — Я не боюся мертвої королеви. Її вирізьбив мій батько. Він багато чого вирізьбив, одних надгробних пам’ятників — купу! Гарна, правда? Я механічно вкинула до рота одну з подарованих ягідок. Вона здалася такою терпкою — язик у трубочку згорнувся. — Королева дуже давно вмерла. Мене ще на світі не було. Що вона мені зробить? — жуючи та облизуючи пальці, дівчисько зіскочило на траву. — А ти, пані, хто ти така? Я нахилилася й підняла Зшивач. Поцілувала клинок, забруднений землею і глиною. — Я маг дороги, Улейко. Вона завмерла, начебто її підстрелили. Сірі очі покруглішали, щоки почервоніли, забруднені горобиновим соком губи розкрилися: — У тебе такий меч, як у королеви! Вона дивилася на Зшивач у моїх руках.
Місто розрослося, кілька разів вихлюпнулося за стіни, й передмістя сягали тепер узлісся. Я крокувала тією самою дорогою, якою колись виступала в похід разом із Королівством, а поряд на білому крилатому коні їхав Оберон. Дівчинка Улейка дозволила вивести її з лісу — хоча незрозуміло, хто кого проводжав, я ж зовсім не знала дороги, а вона сновигала майже невидимими стежинками, наче в голові мала точний покажчик. Дорогою вона теревенила без угаву — її батько виліпив статую мера, найзнаменитішої людини в місті, а ще на останньому ярмарку в юрбу кидали монетки бажань, Улейці дісталася одна, вона побажала великий шматок шоколаду, але батько подарував їй лише цукор на паличці. Звідтоді як звідси пішло Королівство, казки стали нуднішими й монетки бажань майже не працюють… Я слухала її впіввуха: всередині стукотів величезний секундомір. Я не знала, скільки часу минуло в Королівстві, можливо, все вже втрачено, боротися пізно — але Зшивач вів мене по червоній нитці, як пес по сліду, й мені іншого не лишалось, як продовжувати гонитву. Нарешті ми прийшли до Улейчиної домівки; скульптор був на місці, на радість мені та досаду Улейки. Кошик у руках дівчиська виявився речовим доказом, а батько був налаштований рішуче: — Ти ходила в ліс?! — загрубілою долонею він зірвав стебло кропиви, що росла в кутку двору. Улейка позадкувала: — Я недалечко, тільки на узліссі… — Брешеш! Ти була біля мертвої королеви! Я говорив, що за таке відшмагаю?! — «Відшмагаю, відшмагаю», — Улейка відступала й далі. — Ти скульптор, тобі аби тільки сікти! — Жартуєш, еге? А ти знаєш, що в лісі з’явилися розбійники? — Зі мною був маг дороги! — знайшла виправдання Улейка. — Хто?! Я вийшла з-за стулки воріт. Скульптор, літній уже чоловік з вузькими плечима й непропорційно великими кистями рук, втупився спершу в мій меч, а потім уже в мене. — Я маг дороги, — голос мій звучав хрипко, — й дуже поспішаю. Мені треба поставити вам одне запитання. — Цей меч… — Так. Ви різьбили пам’ятник мертвій королеві? — Я, — він стис губи. — Вона… вона була похована з цим мечем? — Ні, — він дивився мені у вічі. — Я ніколи не бачив цього клинка… раніше. Він прокашлявся й продовжив: — Король побажав, щоб кам’яна королева тримала в руках меч. Він намалював мені ескіз. Я виліпив меч спершу з глини, а потім викарбував у камені. Мене, пам’ятаю, вразило, що клинок із діркою… Пані, магів дороги більше нема в нашому світі. Королівство пішло… залишилися тільки старі казки, — промовляючи це, він механічно обривав листя з кропив’яного стебла, наче ворожив. — Залишився ще дехто. Жінка, яка належала Королівству, але не захотіла піти з вашого світу. Ви її знаєте? — Една, — скульптор спохмурнів. — Вона відьма. — Мені треба її бачити. Де вона живе? Улейка тихцем прослизнула вздовж стіни, викладеної з колод, раденька, що про неї забули. Шаснула в дім. Тихенько ляснула двері. — Вона відьма. Поробити може на лихе. Вона може… — Я не маю хвилини в запасі, перебила я. — Мушу побачити її якомога швидше. — Вона живе в межах міста, за другою стіною, на Торговельному тракті. Його ще називають Парадом Королівства. У неї великий двоповерховий будинок із бляшаним драконом на даху. — Дякую, — я повернулася, щоб іти, але забарилась. — Ви знали короля? — Так. — Як ви його звали? — Я звертався до нього «Ваша величносте»,-суворо відповів скульптор. — Більше нічого не пам’ятаю.
