Я не впізнавала цього будинку, навіть коли підійшла впритул. Але запах — запах змусив мене насторожитися. Звичайно, є величезна різниця між тим, як пахне місто вдень і вночі. Але різниця все-таки менша, ніж між запахом цього міста — і, наприклад, луки чи річки. Або запахом Королівства; я стояла на людній і курній вулиці, у яку вливалися, мов річкові притоки, темні завулки. Гуркотіло залізо — працювала кузня. Котилися вози, крокували купці й робітники. На мене поглядали хто з цікавістю, хто з побоюванням. Декотрі перешіптувалися. На стежці перед будинком відьми росла трава — тут ніхто давно не ходив. На даху ловив вітер бляшаний дракон. Паркан був кам’яний, невисокий, через нього легко й зручно перелазити… Отут-то я й згадала цей дім. Жінка сиділа біля каміна. Шила дракона з ганчірок. «Хто тебе послав? Хто тебе підіслав?!» Ось, виявляється, куди мене закинуло того, першого разу, коли я вчилася самостійно ходити між світами. От із ким мені довелось зустрітись. Якби ж знаття… Але під час тієї, першої зустрічі зі мною не було Зшивача. Я вихопила меч з ремінної петлі на боці. Продовжуючи мій рух, клинок рвонувся вперед і вгору, висмикнув мене на виворіт, як рибалка витягає карася з води. Я побачила червону нитку у вушку голки; нитка тяглася в дім. Хвіртка відчинилася без рипіння.
Одні виворітні нитки тут були обірвані, як нерівні китиці на скатертині, інші збилися в джгути, схожі на дреди. Ніде раніше я не бачила стільки потворних петель і затягнутих вузлів; вони провисали й натягалися, пульсували, рвались. Я пробиралася немов крізь величезне павутиння, гидливо відводила від обличчя розкошлані відростки. Крізь туге божевільне мереживо ледь проглядала кімната, килимки на стінах, полички й чашечки, порцеляна й бронза, подушки, кавники, — а червона нитка тягла мене далі, нагору сходами, на другий поверх. Відьми не було вдома. Я боялася, що вона ось-ось з’явиться з яких-небудь дверей, але дім був порожній; я мигцем побачила спальню з одним великим ліжком, з нічним горщиком, розмальовним квітами. Червона нитка тяглася далі й вище, на горище крутими дерев’яними сходами. Тут було темно й тхнуло пилом, злежаним дрантям, сухими травами. Я подивилася нічним зором: просторе горище було завалене мотлохом, там стояла величезна діжка серед юрби барил, наче свиня з поросятами. Уздовж стін стосами громадилися скрині, коробки, скриньки. Сушених трав було куди менше, ніж я очікувала зустріти на горищі у відьми, зате були намиста із сушених грибів, зсохлі на тінь в’ялені рибини, рибальські верші, дамські панталони, вивішені сушитися з півроку тому — зважаючи на пилюку, що їх вкривала. Червона нитка губилася серед усього цього безладу, а Зшивач, здавалося, не збирався мені допомагати. Цієї миті дуже виразно ляснули вхідні двері. — Хто тут?! — скрикнули внизу. Я пам’ятала цей голос. Меч сіпнувся в руці, переносячи мене на лице світу. Я похитнулася, утримуючи рівновагу. Просто над головою в мене виявилася довга полиця, завалена ганчір’яними драконами — чорними, жовтими, зеленими, великими й маленькими. — Ти, напевно, чужинець, — промовляла жінка, й голос її звучав дедалі ближче. — І ні з ким тут не говорив, якщо вліз до мене в дім… Ти не знаєш, хто я. «Знаю». Зшивач затремтів у моїй руці. А може, це рука здригнулася від напруги? Під важкими кроками відьми рипіли вже сходи на горище. — Я знаю, що ти тут… Я побачила її голову, далі груди, потім руку. Вона тримала різницького ножа; хоч би яким він здавався страхітливим — тьмяне лезо було набагато коротше за Зшивач. Відьма витріщила очі. Вона погано бачила в темряві. Нарешті її зір призвичаївся до півмороку, й вона хижо вискалилася: — Ти не такий великий, щоб грабувати відьму… Чи ти не знав, хто я? — Добрий день,
