Так, її звали Едною. Вона справді служила в замку багато років. Віддавала всі сили й ніколи не вимагала подяки! Ким вона тільки не працювала: і швачкою, й вишивальницею, і лютністкою, і квіткаркою. Вона прикрашала королівські покої та бальні зали, ткала, плела, придумувала вбрання, із яким не зрівнялося б жодне інше в Королівстві. Вона майструвала для королеви сукні, у яких та здавалася молодшою і привабливішою, ніж була насправді. А це мало велике значення, бо королева часто хворіла, багато їла й не зносила прогулянок. Една старалася, король цінував її зусилля, тож зробив головною економкою. Але королева була скупа на похвалу. Една виявилася вродливішою за неї, на додачу ще й чудово співала, навчала придворних танцювати. Сукні, які вона шила для себе, завжди поступалися королівським — Една ж не була дурною! Вона вбиралася підкреслено просто, навіть біднувато. Але її природної краси, здоров’я, смаку не можна було приховати й під таким вбранням.. Ні, Една не давала приводу для ревнощів. Вона була бездоганно вихована, дотримувалася етикету, як і кожен чесний васал зберігала свою присягу. Але король, звичайно, знав, як вона його любить — він великий маг і бачить людей наскрізь. Една ніколи не була чаклункою. Але її любов загострила зір: вона навчилася розуміти короля краще, ніж будь-хто інший. І вона знала, що король не любить королеву. Їх позв’язує обов’язок. Повага. Симпатія. Але не більше! Не більше! Нехай принесуть справжні насінинки правди. Една підтвердить під присягою: король не любив дружини, й королева це відчувала. Вона теж була чарівницею, хоч і маленькою, слабосилою. І ось вона, ця нещасна дурепа, зважилася вдатися до чаклунства — зшити виворітні нитки, перекроїти все життя та знайти любов короля. Одного разу Една побачила на нічному столику в королеви дивну книгу. Розгорнута, вона лежала палітуркою догори, закладена на тій самій сторінці, де зображено було меч на ім’я Зшивач… Королева от-от мала народити. Король воював на далеких рубежах — це було лихоліття. Королева заволоділа мечем — Една не знає, як їй це вдалося. Слуги лякалися, зустрічаючи королівську дружину, яка блукала вночі палацовими переходами із мечем у руках — здавалося, вона сама не своя. Що не день королева ставала дратівливішою, більш жовчною. Очі в неї запали, шкіра пожовкла, зробилася в’ялою. Вона то ридала на грудях у Едни, сповідуючись їй у потаємному, то раптом ставала нервовою та підозріливою, і скрізь їй ввижалися вороги. Так, у всьому вона бачила тільки лихе й потворне, а вдача її, без того складна, перетворилася на зовсім нестерпну. Увесь замок стогнав від її витівок, і ніхто не міг слова сказати. А король, єдиний, хто міг із нею впоратися, опинився надто далеко, на чолі війська, що воювало з ворогами. У належний час королева народила сина. Він виявився якимось маленьким, синім і дуже крикливим. Королева глянула на нього — і не захотіла більше бачити. До дитини приставили няньку-годувальницю. Лікар казав, що дитина не проживе й тижня… Канцлер теж виказав безпорадність у поточних справах. Це вона, Една, шукала годувальницю в селі, це вона радилася з лікарем, посилала дівчисьок на луки по лікарські трави, а королева цілими днями лежала на подушках і не зронила за весь час жодного слова! їй начхати було на власну дитину! Ледача, товста, безглузда, жовчна, ревнива, лиха… Една говорила без угаву, начебто прорвався міхур багаторічного мовчання. Вона курила, вибивала люльку, знову натоптувала її, розсипаючи тютюн: королеві набридло жити, ось у чому річ, а зовсім не в хворобі. Качаючись на ліжку цілими днями, вона повторювала, що життя несправедливе, огидне, що в світі нема нічого, гідного бодай краплі співчуття, тож чим швидше усе це згорить синім полум’ям — тим краще. Так говорила королева в той час, як поряд умирав її син! Байдужа, безсовісна, дурна… — Навіщо ви підмінили дитину? — я перервала Еднині виливи. Мені здавалося, що я поступово в’язну в її липкій сповіді. — Дитину? — вона вражено дивилася на мене крізь кільця диму. — Алхімік усе розповів! Една чи то зітхнула, чи схлипнула: — Я підмінила дитину… Так. Я підмінила. Алхімік допоміг мені. Власне, алхімік усе й зробив… Навіщо? — Так. Навіщо? — Заради короля. Заради нього… Те маля не вижило б. Його мамця народила його, проклинаючи цілий світ і захлинаючись жовчю. Вона й сина ж бо прокляла в перші хвилини по народженні. Що ж,
