Едно, — сказала я. Вона рвучко смикнула головою, начебто в ніс їй тицьнули запаленим смолоскипом: — Ти хто?! — Ви мене знаєте. Королівство йшло геть, навколо юрмилися городяни, а ви — ви стояли на пагорбі, далеко від усіх, у довгому плащі. Пригадуєте? Її очі перетворилися на щілинки: — Ти маг дороги. Те дівчисько, що з’явилося з нізвідки й почало служити королю. Це він тебе послав? Була хвилина страшної спокуси — сказати «так». — Ні. Я прийшла з власної волі. Розпитати тебе про слово забуття. — Про що-про що? — Про слово забуття. — Уявлення не маю, про що ти запитуєш, — вона підвищила голос. — Думаєш, я не знаю, що в нашому старому світі зовсім не лишилося чарівництва? Ти тут не маг, ти дівчисько з підворіття. Забирайся, поки я не повидирала тобі патли! Вона зробила до мене крок із погрозливо піднятим ножем. Я мимоволі відступила вглиб горища: — У зла немає влади. — Це в тебе немає влади, шмаркачко! — вона обходила мене, переступаючи напівзігнутими ногами, ніби колишня фехтувальниця. Над головою в неї виявилася полиця з драконами, за спиною — вежа зі скринь і скриньок, поставлених одна на одну; відьма була на голову вища за мене, важча приблизно вдвічі й дуже, дуже розлючена: — Геть звідси, поки ціла! Забирайся, шльондро! Зшивач рвонувся з моєї руки. Я не змогла його втримати; меч описав у повітрі петлю й кинувся на жінку. Відьма відскочила. Меч просвистів повз її щоку та врубався в скриньку з дорогоцінного дерева на самім вершечку стосу речей. Скринька тріснула. По всьому горищу розлетілися поліровані друзки, металеві кутики, пряжки й ґудзики, сувої старого паперу. Зшивач із хрускотом смикнувся назад; я позадкувала, ледве не перекинулася горілиць. На вістрі Зшивача був насаджений, як гриб на виделку, вчетверо складений аркуш. Я зняла його; відьма відступала, хоча й досі безсило грозилася своїм тесаком, задкувала з горища на сходи. Чорнило чудово збереглося. Почерк я впізнала — мені доводилося бачити папери, написані рукою Оберона. «Пані, — це велике слово стояло посеред рядка, наче заголовок, — як ви знаєте, завтра Королівство вирушає в дорогу. Я пропоную вашій милості приєднатися до нас. Такий мій обов’язок перед вами й Королівством». Підпису не було. — «Такий мій обов’язок перед вами й Королівством», — повторила я вголос. — А ось і ваша відповідь. Я витягла з кишені пробитий Зшивачем аркушик. Дивно, але плями від чорничної настоянки майже зійшли, а літери, навпаки, пояскравішали: — «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану», — прочитала я вголос. — Це ви писали? Кілька секунд відьма дивилася на мене — із жахом. По тому впустила ножа й зарипіла сходами, поквапливо спускаючись.
— Я нічого тобі не скажу, — відьма повалилася в крісло, з кошика для рукоділля витягла люльку й капшук із тютюном. Руки в неї тремтіли. — Я нічого не знаю! Можеш на місці зарізати мене своїм проклятим мечем. — Вам знайомий цей меч? — Ні! Нічого не знаю. Усе забула. — А ім’я короля? — Забула! Всі його забули, — вона дивилася повз мене, обличчя в неї ніби враз змарніло, здавалося, в неї щось дуже болить. — Усі забули… Розсипаючи тютюн, вона натоптувала люльку. Пальці в неї були довгі, білі, з коротко обстриженими нігтями. Мені в очі вона не дивилась; я подумала, що в молоді літа вона була гарна. Навіть дуже. — Чого стоїш? Забирайся. Я більше не скажу тобі й слова. Чи в тебе є насіння правди?! У її голосі чулося істеричне глузування. З такими само інтонаціями вона могла запитати, чи є в мене килим-літак або чарівна паличка. Я застромила ліву руку в кишеню штанів. На самому дні, де шов, лежало кілька горобинових ягідок — подарунок дівчинки Улейки. Я витягла їх; у кишені вони втратили блиск і трішки зморщилися. Зеленаво-жовті, круглі, вони лежали на моїй долоні; я підняла очі й побачила, що відьма теж дивиться на ягоди. І в очах у неї — жах. — Ви вгадали, — у животі в мене мов пружина стислася від ризикованої брехні. — Я не ковтатиму їх! — заверещала відьма. Зшивач у моїй правиці сіпнувся. — Мій меч вважає інакше. Вона відкинула вже натоптану люльку: — Ну, давай, давай! Убий бабу, якої всі зреклися! Убий, якщо зможеш! На очі їй навернулися сльози. Я мимоволі згадала Максиміліана. Некромант не зніяковів би ні на мить. Він слідчий від природи, нещадний і цілком безсторонній; не дарма ж він уперше з’явився в мій світ під личиною « оперуповноваженого »… Думка про некроманта, який сидить на троні, додала мені злості — й сили. — Я підозрюю вас у страшному злочині, — від хвилювання в мене здавило горло, але я все одно вела далі. — У дуже чорному чаклунстві. — Мене?! — вона з натугою зобразила сміх. — Я не відьма! Так думають простаки з міста! Я ніколи не була чаклункою! Крок за кроком я перетнула кімнату. На мене дивилися
