порцелянові ляльки, кольоровими плямами пливли вишиті подушки на поличках, відбивалося денне світло в боках глечиків і свічників. Зшивач, витягаючи невидиму нитку, підіймався дедалі вище, цілився вістрям відьмі в груди. Я насилу змусила клинок опуститися: «Ти знаряддя. Я господиня. Не навпаки». — Візьміть насінинку. Якщо вам нема чого приховувати. Вона зацьковано втислася в спинку крісла. Я простягла ягоди на долоні, щомиті очікуючи, що вона підіб’є мою руку знизу; їй дуже хотілося так зробити. Я бачила по очах. — Я дуже довго до вас добиралася. І не дам вам спокою. Щось у моєму голосі змусило її втягти голову в плечі. Вона схопила найменшу ягідку з моєї долоні, закинула до рота і з видимим зусиллям проковтнула. — Як звуть короля? Збігло кілька секунд. Жінка мовчачи скорчилася, двома руками вчепилась у свій худий живіт. Я вжахнулася; на мить мені здалося, що я згодувала людині справжню насінинку правди. — Відповідайте! Швидше! — Оберон, — видихнула вона. — Будь ти прокляте, дівчиську… Його звуть Оберон!
* * *
Минуло хіба хвилини зо три. Хоча мені здалося — години. — Це ви сказали слово забуття? — Не слово. Я задумала бажання. На монетці. — Яке бажання? На якій монетці?! Вона мовчала. Мені довелося витратити по «насінинці» на кожну частину запитання. — На кожному ярмарку штукарі роздаровують такі монетки. Я спіймала її на льоту… Монетку долі треба кинути на землю й задумати бажання. У мене одне бажання ось уже багато років! Я хотіла забути його назавжди, забути його ім’я, забути його обличчя. Але ці монетки — лише обман… Вона знайшла свою люльку й почала натоптувати наново. Довго клацала кресалом, нарешті запалила. Величезна люлька нітрохи їй не пасувала, стирчала в зубах, ніби димар від пароплава над туристською байдаркою. — Я не винна. Я хотіла просто забути його. Але трапилося так, що всі забули його ім’я. Тільки я — одна з усього міста — пам’ятаю. Я готова розбити голову об камінь, аби тільки витрусити звідтіля це ім’я… Але я знаю: мізки мої, може, й розлетяться, а ім’я залишиться. Вона курила, випускаючи цілі хмари диму. Я прочинила вхідні двері, бо вікна були щільно забиті. Нове «зернятко» викотилося на мою долоню: — Вам хтось допомагав? Могутній чарівник? Сильніший за Оберона? Вона хрипко розсміялася: — Могутній, авжеж… Кажу ж тобі — це була проста монетка бажань! Штукарка розкидала їх пригорщами. Для дітей… Це іграшка, ніяких чарів тут немає. — Ви справді відьма? — Ні! Не маю навіть краплі чарівної сили. — Тоді як ви могли задумати бажання? Якщо монетка, як ви кажете, не чарівна? — Так, я загадала, — вона дивилася на мене крізь дим збудженим гарячковим поглядом. — Це гра… Але я в неї повірила. Бо дуже хотіла його забути. Забути його, забути, забути. Я мріяла про це вранці й увечері… І вночі… Коли шила своїх драконів, то бачила його обличчя перед собою, хотіла забути його, забути… Мені здалося, що вона бурмоче закляття — така сила чулася в її несамовитому голосі: — Я божеволію, він сниться мені ночами, щоночі, багато років… Навіщо ти тут? Це він тебе послав?! Я сіла на килимок перед каміном, витертий, подекуди пропалений жаром, і розповіла їй усе. У мене мов гора з пліч упала — не треба більше погрожувати, запихати в неї фальшиві «насінинки правди», міцніше стискати Зшивача; ниточки сходилися — або ось-ось мали зійтися. Люлька в її довгих пальцях згасла. — Ти брешеш, — прошепотіла вона. — З’їж насінинку, щоб я тобі повірила! — Це не насіння, — я витягла з кишені останні кілька круглячків. — Це ягоди з лісу. Схожі на горобину. Діти їх їдять. Вона довго дивилася на мене. Потім підвелася з крісла, взяла в мене з долоні «горобинку», довго розглядала її, не вірячи власним очам. По тому впустила ягоду й затулила обличчя руками.
* * *
