Кілька хвилин я не знала, куди бігти й що робити. Замком сновигали люди, мене могли щохвилини впізнати й донести — або випадково обмовитися — Максиміліанові. Пробираючись темними коридорами, я чула уривки розмов: люди шепотілися та оглядались, постійно обривали одне одного, боялися бовкнути зайве. — А король же бо… Мертвяки… — Т-с… — Як налетить Сарана й усіх покладе… — А король же підніме! — нервовий смішок. — Підніме, й будеш служити, хоч живий, хоч мертвий… Мені потрібно було довідатися, де Гарольд, але я не зважувалася запитати прямо. Надто свіжим було враження, надто виразно запам’яталася картина: Максиміліан на троні Оберона, залізна корона й двоє мерців обабіч. Живий Гарольд чи вже мертвий? Притискаючись спиною до стіни, ховаючи навершя посоха за край старого плаща, я пробиралася вниз, у підвали. Двері, що вели до темниці, було зачинено, та не замкнено. Я почала спускатися вузькими сходами, щомиті прислухаючись, зупиняючись, водила перед собою посохом, розпізнаючи пастки. Смерділо гаром; у камері, де недавно Максиміліан розмовляв зі скутим принцом-деспотом, чадно догоряв останній смолоскип. На низькому широкому ослоні, вистеленому соломою, лежала людина. По обличчі того чоловіка розтікався такий свинцевий спокій, що першої хвилини мені здалося, ніби Гарольд помер. — Гарольде… Ґратчасті двері камери було замкнено. Я приставила навершя посоха до величезного замка, навішеного ззовні; замкова шпарина лопнула. Замок розвалився навпіл і гримнувся на каміння, гуркіт повторився луною в тісних коридорах, але Гарольд не поворухнувся. — Гарольде! Я притисла вухо до його грудей і почула стукіт серця. З напіврозтулених губів виривався подих — він спав, й уві сні своєму був схожий на мертвого. Я потрусила його за плече. Він не прокидався. На ньому не було ні свіжих ран, ані ланцюгів. — Гарольде! На мить мені стало шкода його будити. Звичайно, він же не спав багато днів, організовував оборону, збирав людей, вів будівництво… Відбивався від заколотників і щосекунди знав: усе марно. Я сіла на край ослона. Взяла його важку, натруджену руку; це був хлопець, який учив мене робити перші кроки в магії, із ним ми разом билися, мерзли й мокли в дорозі. Це був молодий чоловік, який назвав моїм ім’ям свого новонародженого сина. Це був мій старий друг, хай уже сивий і бородатий, адже в Королівстві минуло багато літ, а в нашому світі — всього кілька місяців. Справжні друзі не бувають колишніми, скільки б часу не спливло. — Гарольде, прокидайся, — сказала я м’яко. — Це я, Ліна. Це я! Він розплющив очі. Каламутно глянув на мене. Сів, намацуючи зброю, якої, звичайно, не було. — Відійди від мене, перевертню. Я хочу спокою після смерті. — Ти не вмер. Я не перевертень. Я Ліна Лапіна, ти що, осліп?! — Так, — він розтяг губи, але посмішки не вийшло. — Я пам’ятаю, хто ти. Подруга некроманта. Ти будеш стояти біля його трону? Від обурення в мене перехопило подих. — Я?! Він дивився мені у вічі. Я з жахом зрозуміла: так, звісно. Я товаришувала з некромантом… Гостювала в чорному замку… Ходила разом із ним на могилу Лісового Воїна, нас багато разів бачили вдвох, ми спільники. — Як ти… Від обурення й образи я задихнулася. — Як ти міг повірити! Блискавка сама по собі вирвалася з мого посоха й ударила в закіптюжену стелю. Запахло димом, у тюремних коридорах застрибала луна. — Я вірю тому, що бачу, — сказав він тихо. — Тепер буде Чорне Королівство, і чорний замок на чолі його. Можливо, некромант здолає Сарану. Нехай Чорне Королівство, тільки не попелище… Але не підходь до мене, не говори зі мною і не стій поряд. По моїх щоках побігли сльози — такі гарячі, що ледь шкіру наскрізь не пропалили. Якби всю мою лють розчинити в цих сльозах, вийшла б сірчана кислота. — Принцові-деспотові ти повірив, — заговорила я тремтячим голосом. — А мені не віриш. Ти… ідіот. Ти… — я захлинулася. — Але я тобі доведу. Коли повернеться Оберон… ти побачиш! Я вискочила з камери й заметалася тюремними коридорами. Тут було порожньо, вогко, стояв сморід; тільки думка про Зшивач, захований у ніші стіни, змусила мене зібратися з думками й не впасти духом. — Добре, — сказала я вголос. — Подивимося, що ти заспіваєш, коли побачиш,
