розкладачка в мене є… Без матраца. І я взагалі на якийсь час можу піти з дому, — він знову глянув за вікно, де дощ лив струмками. — Іти не треба, — великодушно дозволив Максиміліан. — Хочу нагадати: навіть тут, у чужому світі, я можу спричинити вам колосальні неприємності. Тому ви вже будьте обережніші, згода? — Розкладачка, — пробурмотів алхімік, не дивлячись на нього, — в комірчині… Зараз. Він пішов. Я почала думати, як би піти слідом за ним — щоб у надрах великої та курної квартири він видав мені свою «коштовну інформацію». — Я незабаром повернусь, — я підвелася. Одяг не до кінця просох і лип до тіла. Роздягтися б… Але не в чужій же квартирі, в присутності чоловіків! Туалет у письменника був старовинний, але дуже чистий. Я подивилася на себе в дзеркало — запалі щоки, кола під очима, обличчя подряпане — це коли Зшивач протягував мене крізь незначні для нього перешкоди… Я вмилась, але не покращала. Вийшла, пошукала алхіміка — але він видерся на драбину в якомусь вузькому коридорчику, і я ніяк не могла перемовитися з ним, не викликаючи підозр у некроманта. Я повернулася в кімнату. Максиміліан сидів на дивані, підкидав і ловив торбинку з насінням правди — наполовину схудлу торбинку, всю якусь пошарпану. Я мимоволі здригнулася, коли зустрілась поглядом зі своїм приятелем. — Пограємо перед сном? — недбало запропонував некромант. — У що? — У чесні відповіді, — Максиміліан посміхнувся. — Пам’ятаєш, як ми колись грали? Мені дуже не сподобалася його посмішка. — Максе, я спати хочу. — Хвилина хіба щось вирішить? Якщо відмовишся — я остаточно переконаюсь, що ти мені не довіряєш. — Я не люблю насінинок правди. Вони бридкі. — Це якщо довго тримати в роті. А ти відразу ковтай. — Слухай, що за розмови… Довіряєш, не довіряєш… Запитай у мене що хочеш, я й без насіння відповім. Бо виходить, ти сам не довіряєш мені, от і звертаєш усе на мене ні за що ні про що! Він поплескав по диванному оббитті біля себе: — Сядь. Я присіла — від нього подалі. — Ти ж бо теж можеш мене запитувати. З насінням. Я згоден. Хочеш, я перший? Він дивився дуже серйозно. Десь у комірчині гуркотів тазами чи цебрами колишній алхімік. За вікном стіною стояв дощ. Блискавки спалахували тепер рідше, й гомінкий грім віддалявся. Я гарячково міркувала, про що він може запитати. Де заховано Зшивач? Але все одно меч не скориться некромантові… Чи вмію я сама ходити між світами? От лихо, про це не складно здогадатись, адже є свідок — Гарольд… Він дуже рідко бреше… Зате я б запитала в некроманта… У мене є для нього запитання! — Згода, — кинула я нервово. — Ти перший. Він викотив насінинку правди на долоню, проковтнув і запив охололим чаєм: — Запитуй. — Чи можу я, — голос тремтів, — чи можу я… Я хотіла запитати: «Чи можу я довіряти тобі?» Якщо він скаже — «ні», що ж… Ні, то й ні. Але тоді виходить, що я зовсім сама, Оберона не повернути, поруч ворог і зрадник… Що я тоді робитиму?! А якщо він скаже — «так»? Що ж, виходить, я дарма його підозрюю увесь час, даремно кривджу недовірою, він чесна людина, а я тоді хто?! — Запитуй, — повторив Максиміліан із притиском. — Час! — Чи можу я… знати, про що ви говорили в підземеллі з принцом-деспотом? — Зараз не можеш. — Що?! Він засміявся з видимим полегшенням: — Ліно, хто ж так запитує? Ти запитала — «Чи можу я знати?» — я відповів правду. Коли допитуєш із насінням, треба запитання продумувати так, щоб відповідь була прямою і точною! — Я тебе не допитую, — сказала я безнадійно. Втома налягла з десятикратною силою. Чому я не запитала… те, що повинна була запитати? І навіщо він з мене знущається? — Твоя черга, — нагадав Максиміліан. Ні про що не думаючи, я взяла зернятко з його долоні. Проковтнула. Ну й гидота. — Що ти зробиш, коли побачиш, що Оберона не повернути? Я чекала чого завгодно, тільки не цього запитання. — Що значить — не повернути? Він повернеться, він… Усередині в мене щось болісно стислося. Я злякано притулила руки до живота. — Ліно, ти що?! Відповідай, це не іграшки! У дверях постав колишній алхімік із пляжним шезлонгом під пахвою. Злякано витріщився на мене. Не звертаючи на нього уваги, я гарячково намагалася зміркувати… Що я зроблю, якщо побачу… Зернятко почало повільно шматувати мені кишки. На мить згадався принц-деспот, який гриз собі губи. Алхімік із грюкотом впустив шезлонг. — Я стану на стіні замку й буду битися… разом з усіма… Насінинка правди розчинилася, наче її й не було. Я болісно ковтнула, відкинулася на спинку дивана. Максиміліан замислено розчісував пальцями поплутане біле волосся. Алхімік важко дихав. — Дякую, Олексію Вікторовичу, — пробурмотів некромант, ніби щойно його побачив. — Будьте ласкаві, приготуйте ще чаю. Ліна кепсько почувається. Алхімік мовчки вийшов. Некромант підібрав з підлоги шезлонг: — До речі, ти хотіла довідатися щодо принца-деспота. Він знає багато про устрій Королівства, більше, ніж я. Начитався книжок у в’язниці. Я залюбки його слухав… Він не має забобонів щодо некромантів. Це приємно. Я вляглася на дивані. Максиміліан вовтузився з розкладачкою, кудись ходив, потім повернувся разом із алхіміком; той простяг мені чашку теплого солодкого чаю. Я випила її до дна — й заснула мертвим сном.
