під час нальоту Сарани… Тоді ніхто не зможе втекти до світу, де зупинився час. То чи не краще приспати мене, нерозумну, щоб я не поплутала чужі карти своїм рішенням? У Королівстві світило сонце. Я перейшла в чужий світ сама, із завмиранням серця, але без пригод, як минулого разу. Мій Зшивач був захований у ніші, в одній із галерей замку. Де тепер некромант? Із пагорба, на якому я опинилась, було видно розбурхану юрбу біля брами. Табір солдатів принца-деспота стояв порожній; люди роїлися перед замком, неначе бджоли з потривоженого вулика, від багатьох вогнищ піднімався чорний дим. Як там Уйма, подумала я з тугою. Чи живий? Його суперник, Турма Двахребти, обіцяв зжерти його печінку, але ж людожери слів на вітер не кидають… Я провела посохом. Із заходу тисла туга стіна небезпеки, але поблизу, в замку й поруч, мій посох не чув нічого незвичайного. Тобто нічого такого, що вважав би незвичайним озброєний маг дороги. Дезертири, мародери, прудкі дикуни — справа звична, та й не шукають вони мене. А я їх і поготів. Я бігцем кинулася до замку. Тільки б найшовся Зшивач; тільки б він лежав у тій самій ніші, де я його залишила. Що ближче я підбігала, то рідшала юрба перед замком. Люди шикувались у колони, переходили міст і зникали за брамою; я не хотіла, щоб мене впізнали. На купі покинутого добра обіч шляху валявся подертий старий плащ. Я накинула його на плечі, сховала посох, наскільки це було можливо, а за кілька кроків підібрала й іржавий шолом, схожий на цебро з прорізом. Мені б ще трішки зросту… Бо ж за зростом мене легко впізнати, особливо серед здоровенних вояків принца-деспота. Вони теж ішли в замок! Стражники косували на них осудливо, але пропускали. Здається, я розгледіла навіть кількох людожерів… Куди вони всі йдуть?! Я прилаштувалася в кінці процесії, де серед ополченців траплялися й високі, й низенькі, й худі, й гладкі. Серед цього різношерстого люду я пройшла коридорами у велику залу — туди, де зовсім недавно Гарольд проводив військову раду, а раніше, давно-давно, Оберон збирав гостей і де святкували весілля чотири принцеси. І тут юрмився люд, стояв так щільно, що мені з моїм зростом марно було й сподіватися щось розгледіти, Там, на підвищенні, відбувалося щось; мене притисли в юрбі. Я злякалася. — Слухайте, люди Королівства! — пролунав під склепінням потужний, глибокий голос принца-деспота. — Чи ви забули, що вами повинен правити король? Я обімліла. — Король! — зі притиском повторив невидимий мені принц-деспот. — Могутній владика, мудрий, великий маг! Тільки король зможе захистити вас від Сарани. Тільки під його рукою битва стане переможною! Королівство буде стояти, поки на троні сидить король-маг! А якщо владики немає — Королівство приречене! У залі запала тиша. У мене серце вистрибувало, дух забивало міцним запахом багатьох солдатських тіл, я шепотіла ім’я Оберона, сама того не усвідомлюючи. Але невже принц-деспот… — Зараз, на ваших очах, я короную нашого великого правителя, і він посяде своє місце на троні. На коліна! Вони послухалися, мов діти. Ті, хто ще недавно бився одне проти одного, хто вбивав і ранив, хто мародерствував і не від того був, аби вшитися з поля бою — всі опустилися на коліна, і я, котра стояла й досі, раптом отримала можливість бачити все, що відбувалося. Принц-деспот стояв біля підвищення перед троном. Сходами, застеленими оксамитом, підіймався Максиміліан у чорному вбранні. Його біле волосся стояли сторч. Я присіла, щоб не вирізнятися з натовпу. Принц-деспот поклав некромантові корону на голову… Її було перекуто із залізного ланцюга! У цілковитій тиші Максиміліан сів на трон Оберона. Оглянув усіх, зібраних у залі; в натовпі почалося тихе ремство. Багато хто його не знав, хтось знав як некроманта, когось вразила його молодість… Максиміліан клацнув довгими пальцями. Біля входу почався рух, юрба відринула, мене причавили так, що я ледь не закричала. Почулися важкі кроки; проходом, який утворився, волочачи ноги, пройшли двоє мертвих вояків. Один був обтиканий стрілами, неначе їжак; другий хизувався перерізаним горлом. Вони стали обабіч трону. На блідих скронях Максиміліана виступили крапельки поту. — Я некромант, — почав він хрипко, кашлянув і продовжив іншим голосом, спокійно й лунко. — І я достатньо сильний, щоб захистити вас. Поруч зі мною мої слуги. Може, комусь вони не подобаються? Усі мовчали. — Може, когось збентежить, якщо поруч із живим у загальному строю виступить мрець? Або кістяк? Або ще хтось, кого я закличу на службу? Може, когось бентежить саме слово «некромант»? Усі мовчали; люди змучилися очікуванням смерті, зрозуміла я. Вони готові служити кому завгодно, аби тільки він дав їм надію. — Добре, — тихо сказав Максиміліан, і його голос шерехом розлетівся під склепінням. — Столиця Королівства переноситься до мого чорного замку в скелях. Цього неприступного замку Сарані не здобути. Нам знадобиться запас продовольства, щоб витримати невелику облогу. Нам знадобляться люди, щоб виснажити й прогнати ворога. Мій перший наказ: усі, здатні носити зброю, повинні прибути сьогодні до заходу сонця в чорний замок. Він підвівся. Його чорні очі фанатично горіли. — Королівство! Ми розіб’ємо Сарану, ми розчавимо її! Розчавимо! — Так! — несамовито закричали люди навколо мене. Усі підвелися з колін. Хвиля істеричної радості підхопила й мене. — Ми нашлемо на них жах і ніч! — Жах і ніч! — ніби єдиною горлянкою ревли солдати, стражники й ополченці. — Смерть ворогові! — Смерть ворогові! Смерть! Розчавимо! Я зрозуміла, що мене саму зараз розчавлять. Останньої миті, притиснута юрбою до стіни, я намацала нішу, прикриту довгим прапором. І я забилася в цю нішу, зуміла протриматися там, поки розпалена юрба валила геть із зали.
