ким ділити його любов. — Ну, ти й сволота, — тихо сказала я. — Так, — вона задерла підборіддя. — Я сволота. Знущайся з мене. Плюй у мене! Ображай! Рви останню сукню! Вбий мене та закидай могилу мою лайном! Не соромся! Я ж сволота! Щоб не вдарити її, я пішла геть. Розділ чотирнадцятий
Його Темна Величність
Я брела вулицями, й люди розступалися, проводжаючи мене пильними поглядами. Я думала про те, що Оберон справді не полюбив Олександра, як сина. Олександр це відчував. Можливо, й виріс егоїстом через те, що все життя, не знаючи правди, відчував себе підмінком. А може, почувався підмінком тому, що егоїст? Хто тепер дошукається правди? І ще я думала про королеву, яка заблукала на вивороті й тепер на її надгробку лежить кам’яний Зшивач. І ще я думала про себе. Що доведеться знову йти на виворіт, розплутувати червону нитку, а завіса перед очима непомітно щільнішатиме, й можливо, наступного разу мені не вдасться продертися крізь неї. І що жебрак, якого я бачила в таверні ось у цьому самім місті, вже багато років перебуває під владою вивороту. І люди, яких я знаю, живуть під цим гнітом, поринаючи дедалі глибше. Вони називають це «депресією», або «розлиттям жовчі», або ще знаходять якісь слова, але суть та сама: вони бачать світ із вивороту й вірять, що лице в життя зовсім відсутнє. І ще я думала, що за штука ця любов, про яку всі так багато говорять, особливо на день святого Валентина. І що за людина Една, якщо в її виконанні навіть любов виявляється знаряддям тортур. Отямилася я в передмісті — біля будинку скульптора.
Дівчинка Улейка сиділа в кутку подвір’я із закопиленою губою. Вуха в неї були підозріло червоні — схоже, їх недавно хтось накрутив. — Так, — буркнула вона у відповідь на моє запитання. — Їх розкидають штукарі на ярмарках. Так, бажання тільки одне. Ні, на них нічого не можна купити. Так, бажання виконуються! — звична балаканина, схоже, розвіяла її кепський настрій. — Я задумала шоколад, а отримала цукор на паличці, але краще, ніж нічого. А довготелеса Піфа минулого тижня задумала нареченого, і ось — уже весілля призначили! Трикутну монетку я не дала їй до рук — сама не знаю чому. Улейка розглядала її на долоні в мене. — Ні, таких не бачила. Ой, яка гарна! Подаруй мені, га? Або хочеш, поміняємося на що-небудь? І тут із будинку вийшов її батько. Улейка знову набурмосилась, відступила на задній двір, за стоси дрів, у кропиву. Скульптор ретельно витирав руки чистою ганчіркою: — То що ж, магу дороги? Ти бачила відьму? — Так. — Вона зізналася? — Не зовсім. Вона… скажіть — а штукарі є в місті? Де їх можна знайти? — Зазвичай бувають, — він кинув ганчірку сушитися на тинок біля квітника. — Син скобаря, син бондаря та дівка одна приблудна — зібрали трупу, збирають із люду грошики за всякі жарти, фокуси, непристойні трюки… А як ярмарків нема, працюють підмайстрами в батьків, еге ж. Дівка в корчмі прислуговує. Він помовчав, міркуючи. Я сподівалася, що він іще щось скаже — і сподівання справдилися. — А позаминулого разу чужі приїздили. Наших прогнали, начебто навіть і око підбили бондаревому синкові. Трюки в них нікчемні… зате монеток розкидали багато. — Хто такі? — Я звідкіля знаю? У мене угода була на ярмарку з одним купцем про поставки мармуру. Ось і побачив їх, вік би не бачити. Два мужички, пики чисто розбійницькі, а з ними бабисько товстелезне, мов куля. — Бабисько?! — Отакенна, мов колода, — скульптор розвів великими руками, — Я до неї придивлявся… Знаєш, я обличчя схоплюю миттю, робота така. А тут… Наче туман. Не запам’ятовується — і все. Відведеш погляд, і ввижається якась нісенітниця, очі мов дірки, рот як тріщина. А знову подивишся — начебто нічого собі тітка, звичайна. — І саме вона розкидала монетки бажань, — сказала я пошепки. — Так… Люд розщедрився, справжніми монетами платив за такі дурниці. Улейка одну підібрала… Він щось іще казав, але я не чула. Королева Туману, вона ж Мрячна Бабера. Одвічний ворог Оберона. Ворог Королівства. Мій особистий ворог. «У мене є
