збираюся здавати Королівство Сарані — я вже сказав. Максиміліан зашепотів, супроводячи це складними рухами пальців на обох руках. Кістяк стрепенувся. Крила його затяглися начебто газовим полум’ям, подовшали — зелений вогонь, здавалося, замінив птахові оперення. Максиміліан клацнув пальцями — кістяк, огорнутий зеленавими вогненними стрічками, злетів над столом і заколихалися язички свічок. — Розвідка, — сказав Максиміліан. Моторошний птах піднявся вище, пролетів повз мене й випурхнув у те саме вікно-бійницю, яким я влізла кілька хвилин тому. На щастя, він нічого не освітлював — навпаки, пітьма навколо нього щільнішала. Я перевела подих, знову глянула вниз. Принц-деспот відсунув тарілку з обгризеною кісткою: — Гаразд. Якщо я доставлю її тобі — ти погодишся перевести в її світ нас обох? — Так, — відгукнувся Максиміліан по нетривалій паузі. — Мені буде спокійніше, якщо ти заберешся звідси… Тільки врахуй: за кілька років тут буде величезне Чорне Королівство, яке досягне свого розквіту. І я десять разів подумаю, перш ніж приймати назад перебіжчиків. — Ти невдячний, як некромант, — деспот сито посміхнувся. — Колись у мене теж був замок. І ціла рать у підпорядкуванні. І землі, що стогнали під моїм гнітом… думаю, що стогнали від задоволення, — він заіржав. — Я пам’ятаю, — холодно сказав Максиміліан. — Пам’ятаю дуже добре. — Незабаром у мене знову буде замок. Купа людей, солдатів і рабів. Ці, як їх, шофери, охоронці… Все, про що ти мені розповідав. — Врахуй: у тому світі є ще закон, суди, в’язниці… — Закон будь-якого світу я переінакшую на свій смак. Єдина людина, що вміла стати на моїм шляху, зникла, випарувалася, нема її! Він натхненно підвищив голос. «Нема її», — застрибало під стелею. Деспот ліниво потягся: — Чудово. Ну що, вже світанок? Настав час подивитися на цю славнозвісну Сарану? — Вона того варта… — Максиміліан знову зробив паузу. — Слухай-но, деспоте. Ти впевнений, що Сарана не здобуде помилково того, іншого замку? Замку Оберона? — Що рідше я чутиму це ім’я, — вкрадливо зауважив деспот, — то міцнішою буде наша дружба. А Сарана нічого не переплутає, не хвилюйся. Королівство підкоряється правилам тонкого світу: столиця там, де король. — Звідки ти знаєш? — Роки у в’язниці кого завгодно перетворять на професора. — Ти впевнений, що ви з Сараною читали ті самі книги? — Собаці не потрібні книги, щоб гризти кістки й не гризти каміння. Ти зголосився бути королем. Ти посів порожній трон. Тепер, щоб зруйнувати Королівство, Сарані доведеться вбити тебе. — Значить, Королівство вистоїть. Принц-деспот посміхнувся. Підвівся з-за столу. Виросла його чорна тінь на мозаїчній підлозі: — Отже, некроманте, ми з тобою домовились: я приведу дівчисько. Ти влаштуєш нам перехід. — Вона маг, — сидячи й далі, відгукнувся Максиміліан. — Ти казав, у своєму світі вона майже не відрізняється від інших. Просто переведи нас через межу. Я буду про неї дбати, виховувати… Ти ж казав, що вона виросла без батька? Мене пересмикнуло. Так, Максиміліан знав багато чого про моє життя, сидів на кухні, теревенив із моїми рідними… Я сама привела його до нас додому! — Ти не втримаєш її за межею, — неголосно сказав Максиміліан. — Вона будь-якої хвилини зможе втекти в Королівство. — Навіть якщо в покарання я приріжу її рідну неньку? Я змусила себе не рухатися. Навершя посоха було накрите краєм драного плаща, і я боялася, що тканина займеться. — Ти бачиш, некроманте, — принц-деспот посміхався, — я добре вивчив людську натуру. Дівчинка буде як шовкова… Або я просто закопаю її де-небудь у лісі. У тім світі є ліс? — Є. — Чудово. Я йду до своїх вояків, некроманте. А твоя справа — мертвяки. — Домовилися. Якби зараз вони подивились угору — напевно помітили б мене. Розвиднялося: вікна виділялися сірими плямами, але внизу ще панувала пітьма. Принц-деспот узяв одну свічу з канделябра й покрокував до дверей; рухався він упевнено, начебто все життя провів у некромантовому замку. Максиміліан підніс руки. У його долонях виник білий ніж, блідий, ніби з криги. Довгі пальці ворушилися, начебто зішкрібаючи нігтями фарбу зі стіни. Ніж розпався в повітрі, зник — і відразу з’явився знову в спині деспота, який виходив із зали. Почулося моторошне чвакання. Деспот упав на коліна. Щось прошипів; хотів озирнутись — і не зміг. Повалився ниць. Білий ніж у його спині здригнувся й розтікся туманом. Страшна людина, мій давній знайомий, лежав обличчям униз на мозаїчній підлозі, без руху. Без крові. Немов п’яничка на газоні. Максиміліан, як і раніше, сидів у кріслі. Пальці в нього посмикувалися. — Ліно, — погукав він, не підвищуючи голосу. Я подумала: що це? Він згадує мене? Він думає про мене?! — Я чую тебе. Знаю, коли ти ввійшла… Іди мерщій. Повертайся до себе. Тут буде… спека. — Ти вбив його?! Максиміліан підняв до мене лице — дуже біле: — Іди, зараз почнеться. Я перелізла через поруччя балкону. Останньої миті злякалася. Незграбно балансуючи посохом, спланерувала вниз — подалі від Максиміліана. Некромант не рухався. Я скерувала посох на тіло принца-деспота; посох мовчав. Мрець не був небезпечним для мене. — Ти про щось дізналася? — тим само рівним голосом запитав Максиміліан. — Про те, що ти вбивця. — Так. Я вбиваю людей. Я піднімаю мертвих. Я некромант. Він сам здавався цієї миті заведеною порцеляновою лялькою. — Ти завжди був некромантом, — сказала я невпевнено. — Але це ж не заважало тобі… Я ледь була не сказала — «дружити зі мною». — Про що ти дізналася, Ліно? — у його механічному голосі нарешті прорізалися людські нотки: нетерпіння й занепокоєння. Я вагалася. Розправа Максиміліана з принцом-деспотом вразила мене; чого чекати далі? Мертве тіло на мозаїчній підлозі вабило погляд. Але й не можна було спускати з ока вбивцю. — Чому ти вбив його в спину? — Тому, що він мав дурість повернутися до мене спиною. — Але це ж підло. — Я некромант чи Дід Мороз? Ми
Вы читаете Зло не має влади
