дивилися одне на одного. Для нічного зору вже надто розвиднілося, для звичайного було ще надто сутінно. Уся ця величезна зала, павуки, що нечутно спускалися нитками і злітали в темряву, далекий стогін вітру під дахом, кажанячі зграї, мертвий деспот при вході — все це було таке нереальне, моторошне, що в мене мороз пробіг поза спиною. Справжнім некромантом Максиміліан зробився тільки зараз; колись були самі балачки. Я згадала, як він пив, збираючись підняти з могили Лісового Воїна. Як він трусився, ще хлопчиськом, якщо заходив у звичайний склеп. Він ненавидів себе за цю «слабкість», але він же не був некромантом до сьогодні! — Слухай-но, ти ж мерців… — я затнулася, не зважуючись сказати «боїшся». — Навіщо ти… Він мовчав. Очі в нього були як шліфований мармур. Я пожалкувала про свої слова та змінила тему — однак невдало: — Навіщо ти покинув мене? Навіщо обпоїв? Щоб я проспала твою зраду? — Це не зрада. Єдиний шанс порятувати Королівство. — Ти хочеш здолати Сарану? — запитала я безнадійно. — Не я. Королівство. Якщо я стану таким само сильним королем, яким був… Оберон, ми встоїмо. Він ледь затнувся, вимовляючи королівське ім’я. — Але ти ж некро… Тепер затнулась я. Максиміліан серйозно кивнув: — Правильно. Це буде Чорне Королівство. Стильний чорний колір до лиця великому магові, чи не так? Я не знайшла, що відповісти. — Їсти хочеш? Пити? Можна приготувати млинчики і… — Не хочу. — Гидуєш? — Не хочу. — Добре… Про що ти дізналася? — він зчепив свої довгі страшні пальці. — Про те, що короля не можна повернути? Мені почулася надія в його останніх словах. Начебто він чекав, що я підтверджу: так, це правда. — Я… У миті, коли треба міркувати дуже швидко, іноді потрапляєш у ступор. Стовбичиш, мов пень, а всі думки кудись повивітрювалися з голови, але ж саме зараз і трапилася нагода показати, на що ти здатен! — Ну, чому ж, — почала я, намагаючись додати голосові холодної впевненості. — Навпаки. Я дізналася, хто вчинив чаклунство й хто за цим стоїть. У мене на руках знаряддя злочину. — А головне? Головне — як його повернути, ти знаєш? Я вагалася. Максиміліан напевне відчує неправду, якщо я скажу — «знаю». Але зізнатися в безпорадності зараз, після всього, що я бачила й чула… язик не повертався. — Я так і думав, — тихо сказав Максиміліан. — Дякую, Ліно, знаю, що ти зробила все можливе. Тепер… Зовні щось загриміло. Почулися хрипкі, далекі звуки рогу. — Вони прийшли, — Максиміліан підвівся. — Гори затримають їх ще днів на два. Ми зробимо так, щоб у цих горах лягло якомога більше трупів, а вночі… Він раптом затнувся. Продовжив іншим голосом, скоромовкою: — Ліно, будь ласка, йди. Я не хочу, щоб ти це бачила. — Чому? — тихо запитала я. — Ти що ж… соромишся? Не знаю, хто мене смикнув за язика. Та Максиміліан здригнувся, начебто його шпицею проткнули. — Ні, не соромлюся, — відгукнувся холодно й рівно. — Якщо в тебе міцні нерви… Що ж, залишайся. Дивись. Далекі сурми вили безперестанку. Максиміліан покрокував до дверей. Чорний плащ струменів за ним у повітрі, мов приспущений прапор. Я розсудливо трималася подалі. — Візьми. Він витяг щось із кишені, обернувся, кинув мені — через усю відстань, яка розділяла нас. Я дозволила цій речі впасти, «обмацала» посохом і тільки по тому взяла до рук. Це був залізний череп на іржавій шпильці — завбільшки з великий брелок для ключів, грубо зроблений, тьмяний. — Це охоронна грамота. Перепустка. — Навіщо? — Щоб не кидалися мертвяки. Втім, як хочеш.
Я пришпилила череп до холоші на рівні коліна. Не хотілося носити на собі таку гидоту, але мертві арбалетники в скелях стріляли влучно. А ще кістяки при вході… З карниза я вибралась на галерею. Ранок був похмурий, раз у раз зривався дощ, налітав рвучкий вітер, пробирав до кісток; я не пам’ятаю, щоб у Королівстві коли-небудь було так холодно. Роги Сарани, чиї передові загони дісталися нарешті до скель, ревли надсадно й монотонно. Я обернула посох навершям до себе. Тепле зелене світло обігріло спершу обличчя, потім груди. Теплі потоки заструменіли під пахви, у живіт, на мить здалося, що чиїсь руки лягли на плечі; колись цей посох належав Оберону. Колись король подарував мені його — на знак великої довіри. Від воріт до замку поспішали люди — певне, ті самі, що цілу ніч вергали каміння на перевалі. Вони не приховували страху; ніхто з них раніше не бачив Сарани. Ніхто не уявляв собі до кінця, із чим доведеться боротися. Багато хто озирався навсібіч, начебто шукав способу втекти, але мертві арбалетники стояли на виступах скель і дивились униз. Напевно, отримали наказ відстрілювати дезертирів. Уздовж дороги, від брами, яка вела до входу, в два ряди горіли смолоскипи. Латники, лучники, мечники в повній бойовій готовності,
