можна було застосовувати слово «метушня», всі просто виконували свої завдання, мов роботи. Або як зомбі. Мене облило потом попри холодний вітер. Я придивилася до солдатів: ні, вони були живі, хоч і дуже бліді. Зате на підвищеннях, на виступах скель, які оточували дорогу, я побачила мертвих арбалетників. Ладна заприсягтися: за життя це були ті самі, що цілилися в переможеного Гарольда, коли принц-деспот його допитував. Це вони обтикали болтами здохлу ворону, підіслану некромантом. Тепер вони самі зробилися такими, як та ворона: оживлені чужою волею, покірні єдиному наказові — стріляти в чужинців і бунтарів. Вони помітили мене секундою пізніше, ніж я їх. Піднесли арбалети. На щастя, я вже мала досвід повітряного бою та випробуваний вдалий маневр, який одного разу спрацював проти Сарани: я свічкою рвонулася вгору, туди, де постріли не могли мене дістати. Іній осів на віях. Лезо Зшивача зробилося матовим. Він пересилив себе, думала я; Максиміліан з дитинства боявся мерців. До судоми. Тепер хлопчик виріс. Мертвяки в нього на службі, кістяки зустрічають гостей на порозі. «Адже це замок некроманта, ти не забувай»… Я можу, впавши зверху шулікою, позбивати їх вогнем із посоха. Мені це цілком до снаги. Але тоді вийде, що я воюю на боці Сарани? Якщо один твій смертельний ворог зчепився з іншим — — хто з них тобі друг? Сарани полчища. Тьма. Але якщо військо некроманта буде рости з кожним убитим ворогом… Якщо він підніме полеглих у бою стоногів і ті обернуться проти живих хазяїв… Теліпаючись високо в небі, де крижаний холод і нема чим дихати, я думала в розпачі: що ж краще? Королівство некроманта — чи вічне життя без Королівства? І мені схотілося додому. Геть звідси. Годі вже, все загинуло, тріумфуй, Королево Туману. Дивлячись на всі ці лиха, якось краще розумієш, що твоє звичайне нудне життя зовсім не таке вже й погане. Добре спокійно спати ночами, гуляти з друзями, читати книжки. Ходити в кіно… Але навіть якщо я повернуся додому, некромант і принц-деспот рано чи пізно відвідають мене. У моїх інтересах — не дратувати їх. Піти зараз і сидіти тихо… Мої злі сльози пролилися вниз. Напевно, солдати прийняли їх за дощ.
Мені пощастило. Я приземлилася на широкому карнизі й застигла — у світанкових сутінках мене можна було прийняти за горгулію. Внизу відкритою галереєю пройшов патруль. Притискаючись до стіни, намагаючись не скреготіти клинком Зшивача, з посохом напереваги я посунулася до вікна. Скла тут не було. Вікно слугувало за бійницю. Якби я була важчою кілограмів на п’ять, нізащо не протиснулася б. Усередині чувся безперервний шелест і тихе, жалібне виття. Серце в мене стугоніло, мов бубон; тільки хвилини за дві я зрозуміла, що шелестять кажани, літаючи під склепінням величезної зали, а завиває вітер у дерев’яних трубках, навмисно розвішаних на протязі. Я опинилася на вузькому балкончику, що оперізував залу на висоті п’ятого поверху. Внизу, серед величезного порожнього простору, горіли три свічки на великому потворному канделябрі. У колі світла сиділи двоє, і я їх відразу ж упізнала. — …ти мусив її вбити! Сентиментальність — перший крок до поразки. Ти краще за мене це знаєш, ти ж некромант і спадкоємець некромантів! Принц-деспот, причепурений у оксамит і срібло, їв криваве м’ясо з великої порцелянової тарелі. Павуки прислуговували йому. Максиміліан весь у чорному сидів навпроти у високому кріслі. Праву руку він витяг уперед; на рукаві в нього вчепився пазурами в тканину кістяк великого птаха з загнутим дзьобом. — Чого мовчиш? — принц-деспот витер губи краєм білої скатертини. — Чекаю, поки ти скінчиш мене повчати, — похмуро відгукнувся некромант. Кістяк на його рукаві присів, розгорнув куці крила. Деспот крекнув: — Ми згубили шляхи до відступу, ваша величносте. — Я не збираюся відступати. Я зумію втримати свій замок. Ти знаєш, що це значить. — Це значить, що тижнів за два почнеться голод. Слід було визначити в інтенданти твого друга-людожера. Він знайшов би спосіб добути свіжого м’ясця. — Не найгірша ідея, — Максиміліан сухо посміхнувся. Пташиний кістяк змахнув кістяними крильми, намагаючись злетіти, й ледь не звалився з рукава. Максиміліан притримав його. — Бракує махового пір’я, — сказав принц-деспот. — Бракує, — погодився Максиміліан. — Це проблема. Їхні голоси чулися виразно, відбивалися від стін, долітали до балкону, де я причаїлась. Мені здавалося, що мій подих розноситься громом і що вони от-от задеруть голови, щоб глянути, хто там шумить. — Дівчисько слід випхати до її дрібного світу силоміць або хитрістю, — провадив принц-деспот. — Де воно? Як його шукати? — Не маю жодного уявлення. — Невже ти, могутній маг, не в змозі її зачути? — Вона теж могутній маг. І мені начхати, де вона. Я не
