Маленький котик задумливо кивнув головою, але насправді нічого не
зрозумів. І тому запитав:
- Але ж мій друг - людина. Значить, йому вже точно Правда потрібна.
Я не боюся відшукати її замість нього! Та де ж мені її знайти? - засумувало
кошеня, згортаючись клубочком біля ніг мами-кішки.
- А ти запитай у інших, раптом її хтось бачив або знає, де шукати, -
підбадьорила його кішка. Кошеня схопилося на лапки, готове вирушити на
пошуки Правди, щоб допомогти другу.
- Тільки далеко не йди і повертайся до темряви! - вигукнула йому вслід
мама-кішка. Котик пообіцяв повернутися завидна і помчав до водойми.
Сонечко пригрівало спинку, вітерець лоскотав вуса і шерстку, а лапки
браво крокували доріжкою. Маленьке кошеня дуже хотіло допомогти своєму
другові, абсолютно впевнене в тому, що саме так мають чинити справжні
друзі. І ще: йому страшенно хотілося поглянути на Правду.
«Напевно, - розмірковував котик дорогою до води, - вона дуже висока і
доросла, як Іванкова мама! Напевно, вона красива і добра, і поїть кошенят
молоком, як Іванкова мати!, - мріяв Мурзик. - Тільки чому ж тоді її люди
побоюються?..».
Та ось він вийшов до води біля соснового лісу. Перед ним був чистий
ставок, в якому борсалося каченя. Воно пірнало і одразу ж виринало з
веселим сміхом. На березі його чекало курча, яке захоплено аплодувало
своєму другові-каченяті долоньками-крилами. Йому подобалися пірнання
каченяти, і кожного разу, щойно той виринав з води, малюк радісно
підстрибував на місці і, сміючись, плескав крильцями.
