Мирон Круча, виведений з душевної рівноваги, окинув оком все довкола й оцінив ситуацію. Острів’янин, що потягнув його трансформатор і вже повісив собі на шию як медальйон, стояв збоку, можливо, ще в осязі Миронових імпульсів-думок. Мирон послав потужні мислі у напрямку до високих пальм, і зненацька кокосові горіхи заторохтіли згори на голови президента і членів його уряду. Доки вельми здивовані бездипломні дипломати чухали собі ґулі, Мирон відняв свій трансформатор і полетів додому, лишаючи Тарамару, як і знайшов її, другорядною пацифічною потугою.
– У невірних руках, – сказав собі,·– моя таємниця може стати знаряддям поневолення. То тримай, вражий сину, цю таємницю у своїй голові, не давай нікому.
***Хто це понуро дивиться навколо, точить ніж об цементні сходи, кладе бомбу до наплічника? Це вбивця на послугах великого фінансового товариства. Малий, миршавий, банькатий... Йому наказ: або вбити Мирона, або купити. Від нього не відв’яжешся так легко як від президента Кукуруку. Бо товариство уклало мільйони в розробку рушійної сили, що замінила б нафту й вугілля. Воно наловило верблюдів у буші. Заснувало виробню верблюжого реманенту. Відкрило бійню, шкірообробню. Розгорнуло рекламну кампанію: «Купуй каравелу пустель: сама біжить, сама ходить і сама харчі знаходить».
То хіба ж тепер цим мільйонам пропадати?
– Ні! – пишно каже банькатий. – Присягаюся верблюжими ратицями, ні!
Спершу він пропонує Миронові телефонічно велику суму за його таємницю. Безуспішно.
Потім приїжджає на верблюді до Миронового дому. Ставить тварину на коліна і зіскакує на землю. Удає, що бере топографічні виміри. А тим часом пильно спостерігає кожен рух біля Миронового будинку, щоб дізнатись, коли той прилітає додому.
А Мирон майже ніколи не прилітає. Сказано, нема господині. Навіть дверей передніх чоловік не вживає. Зранку, було, вилетить через димар у небо: так коротший шлях понад дахи й телевізійні антени. А вернеться хіба аж пізно ввечері. Під час пообідньої спеки підіймається до вищих прошарків прохолоди над містом і там продовжує свою роботу. А ночує теж під хмарами у теплих спальних мішках. Чисті, прозорі ночі... Далекий гомін неспокійного міста...
Отож, одного вечора, коли Мирон нарешті прибув додому, аґент заспішив. Він вихопив бомбу із торби, запалив і кинув її, цілячись у димар, як у баскетбольну сітку. Потім побіг до верблюда з метою податися галопом навтьоки. Тільки тварина не квапилась. Вона не розуміла важливости операційного моменту і потребувала конкретних аргументів у формі лозини. Отож, доки Мирон залазив до позолоченого сідла, його серце аж завмирало від страху. До того він увесь час оглядався на бомбу, що впала не в димар, а на землю і тепер котилася повільно, але невідхильно в напрямку до верблюда. Вона загрозливо сичала як смертельна гадюка, і раптом... погасла.
Роздратований поразками, банькатий простує на пошту і посилає до Мирона листа. Не простого, а персонального. Хто відкриє його, той шкодуватиме до кінця своїх днів. Бо вибух відірве йому руки. А якщо в ту хвилину лист піднесеться до очей, щоб показати зворотну адресу, то й голова піде слідом за руками.
Ось конверт-бомба штампується на пошті, їде автами, їде конвеєрами, вкидається поштарем у щілину Миронових дверей, підіймається на горішній поверх і відкривається.
«Гур-гур!» – вибух струшує цілим будинком.
Мирон саме голиться. Повітряна хвиля зриває двері з завіс і пхає чоловіка лицем у дзеркало. Але крім напухлого носа цим разом іншої тілесної шкоди нема.
Та не стільки президент Кукуруку і не стільки верблюжий аґент завдали Миронові прикрости, як найвищі урядові чинники з підборіддям, що випинається наперед.
Під час економічного застою до влади прийшла партія екстремістів і запровадила диктатуру людей із вольовим, породистим підборіддям.
Вони ходили у шкіряних піджаках і віталися гаслом «Горе безпартійним! Горе плазунам з заокругленим підборіддям!»
Вони жили з соціяльної запомоги і носили вогнепальну зброю, щоб утримати більший шматок економічного пирога.
Вони кричали на Мирона і вили, і ногами тупотіли: «Віддай урядові! Віддай партії свою таємницю! Нам її треба-треба-треба!»
Він же, високий, дивився на них спокійно і думав: «Вам її тільки дай, то ви при владі так довго сидітимете, що й коріння у парламентарні крісла попускаєте». Потім заривався мислено у світ своїх винаходів і сам-один вистоював словесні бурі і моральні тиски, як маленькі українські коні витримують довгу холодну зиму. Тільки його скроні все більше сивіли, бо коли в чоловіка немає жінки – підтримки, то сивина йому подруга.
Це тоді цека партії наслало на нього панну Варвару Снов, молоду жінку, обдаровану такою тілесною радіацією, що викликає на лицях присутніх мимовільну усмішку.
– Хе! Хе! – зловтішно потирали руки члени цека. – Ще ніхто не встояв проти цього параноїка. Панна Снов доконає все, аби тільки довести свою зверхність над чоловіками.
– Ну, що ж! Хай доконує! Їй вершечки, а нам корішечки; їй принципи, а нам результати.
І ось партійка Снов летить до Мирона, наче спритна Юнона. На той час наш винахідник вселився до небесного житла. Здавалося, він намагався заховатися від людської уваги високо-високо у хмарах над морем. Та його винахід, як магнет, притягав заворожені очі.
Панна Снов пірнає крізь автоматичні восьмигранні ворота до великої центральної зали. Довкола на підлозі і на різних рівнях кімнати ростуть квіти, фруктові дерева і городина. Це так житимуть люди майбутнього. Практичним оком молода жінка озирається довкола. В себе дома вона завжди переставляє і міняє меблі.
Від балкона однієї з бічних кімнат злітає сам господар, і панна Снов помічає відсутність у своєму серці тих завчених рефлексів ненависти, що їх звичайно провокує присутність заокругленого підборіддя. Перед нею стоїть літній, але стрункий мужчина, з виду ретельний послідовник просторового спорту.
– Шановна панно, яку нову прикрість ви привезли з собою? Пару місяців тому партія вимагала, щоб я платив податок за міську воду. А всім відомо: я вживаю тільки дощову. Потім прислали рахунок за замітання вулиці. Смішно. Бо в мене й вулиці немає. Що ж до кухонних покидьків та інших, то вони тут переробляються на добриво для мого ботанічного саду. Вчора ж надійшов лист із загрозою репатріації. Я, мовляв, небажаний іммігрант і мушу забиратися туди, звідки приїхав. А якщо я скоренько віддам свою таємницю, то буду бажаним.
– Проте, – заперечила гостя, – ви не з полохливих. Подумайте, хто ж вас вишле з такою цінною таємницею?
– Це правда. Ніхто не вишле із таємницею. Але лист загрожує хірургічною операцією, викликом штучної
