Брендон мав старший i поважнiший вигляд.
— Де ти пропадав, Артуре? — запитав вiн.
— Атож, — сказала Бренда. — Що з тобою сталося? Мама каже, що в тебе була амнезiя. Це так?
Я знову розгубився. Попередньо прикидаючи, кому що розповiдати, я не взяв до уваги близнюкiв. За звичкою думав про них, як про дiтей, що задовольняться казочкою про далекi свiти, тридев’ятi Доми, про битви зi злими чудовиськами i не менш злими чаклунами. Тепер менi належало вирiшити, до якої категорiї вiднести мою дочку, Брендона та Бренду — максимальної довiри (дiд Янус), вище середньої (кузен Дiонiс), помiрно середньої (мама й тiтка Помона), нижче середньої (брат Амадiс та глави дружнiх Домiв) чи мiнiмальної (iншi родичi та знайомi, що з ними я пiдтримував нормальнi вiдносини). Над цим я мав ще гарненько подумати, а поки вирiшив обмежитися найзагальнiшими фразами.
— Це дуже довга iсторiя... — почав був я, але мої слова потонули в черговому гуркотi грому, такому сильному, що весь будинок аж здригнувся. — Зараз не час для розмов, — сказав я. — Тим бiльше, таких серйозних.
— Твоя правда, — погодився Брендон. — Ми й так ледве не спiзнилися.
— А що вас затримало? — поцiкавилась Пенелопа.
— Один з Брендонових пацiєнтiв, — пояснила Бренда, розв’язуючи пасок халата. — Дуже занудливий тип, хронiчний iпохондрик. Нiяк не могли вiд нього вiдкараскатися.
Халат зiсковзнув iз сестриних плечей i впав на пiдлогу. Вона залишилася в купальнику, що, мабуть, був пошитий за умов найсуворiшої економiї тканини.
Брендон неквапом зняв iз себе халат i акуратно повiсив його на спинку найближчого стiльця.
— Пеннi, Артуре, — сказала Бренда. — Не барiться. От-от почнеться злива.
Пенелопа вибiгла в сусiдню кiмнату. А я скинув мантiю, зняв пояс зi шпагою, роззувся i став розстiбати гудзики сорочки. Мене охопило приємне передгрозове збудження.
— Дуже любиш грози в Сутiнках? — запитала Бренда, завваживши мою майже дитячу радiсть.
— Обожнюю! — пристрасно вiдповiв я. — Менi так бракувало їх останнi двадцять рокiв. За цей час у мене назбиралося багацько не змитих грiхiв.
— Одначе! — зачудовано мовив Брендон. — Ти висловлюєшся, як справжнiй Сутiнковий.
— А я i є Сутiнковий. Наполовину — як i ти, до речi.
Брендон усмiхнувся й похитав головою:
— Таки не даремно тебе називають сином Свiтла, закоханим у Сутiнки.
До холу повернулася Пенелопа в купальнику (значно скромнiшому, нiж Брендин), i ми вчотирьох вибiгли з будинку.
Надворi було жарко й задушливо. Могутнi пориви вiтру щосили розгойдували дерева, зриваючи з них листя. Важкi краплi гарячого дощу приємно обпалювали мою шкiру. По всьому небу витанцьовували блискавки пiд безперервне крещендо громових перекотiв. Це було моторошно i прекрасно. Якщо я й вiрив в апокалiпсис, то саме таким менi уявлявся початок кiнця свiту.
— Зараз! — вигукнула Бренда, зупинившись посеред галявини i здiйнявши руки до неба. — Зараз прорве!
Пенелопа пiдiйшла до мене впритул i, перекрикуючи грiм, запитала:
— Артуре, що робитимеш далi? Шукатимеш маму?
— Так, — вiдповiв я. — Найперше навiдаюсь у Хаос i побалакаю з Нечистим. Можливо, вiн знає, де Дiана i всi iншi.
— Його вже питали. Вiн вiдмовляється про це говорити.
— Нiчого. Я його змушу.
— Тодi я з тобою.
— Нi! Це небезпечно!
— Тим бiльше! Тому я й хочу бути з тобою. Я росла без батька й матерi, я так чекала на вас, так сподiвалася, що хоч один з вас повернеться, i тепер... — Грiм загримiв ще гучнiше, i менi аж заклало вуха. Проте я й далi чув доччинi слова, що лунали в моїх думках: „Тепер у мене є ти, i я не дозволю тобi знову зникнути. Я не хочу втратити тебе, тату. Я люблю тебе!..”
Цiєї митi небо нарештi прорвало, i вперiщила гаряча злива. Це була найкраща сутiнкова гроза за моєї пам’ятi.
Ввi снi мене осяяло. Я прокинувся й сiв у лiжку, протираючи очi. Врештi я збагнув, чому прийшов сюди. Мiй пiдсвiдомий порив навiдатися в Дiанинi Сутiнки, окрiм суто сентиментальних мотивiв, мав цiлком рацiональне пояснення.
До кiнця сiєсти залишалося ще близько години. Я одягнувся, вийшов зi своєї спальнi i в протилежному кiнцi коридору знайшов просторий кабiнет, де стояли двi великi шафи з книжками, кiлька крiсел i стiльцiв, а також письмовий стiл, на якому лежав портативний комп’ютер. Саме його я й шукав — старий добрий Дiанин ноутбук. На ньому вона прорахувала мiй шлях в нескiнченнiсть. I свiй, напевно, теж.
Я влаштувався в зручному крiслi за столом, вiдкрив ноутбук i ввiмкнув живлення. Вiн запрацював i став завантажуватися. Я одразу спохмурнiв — судячи зi службових повiдомлень, на комп’ютерi була встановлена нова операцiйна система. А це обiцяло купу проблем.
За кiлька секунд заграла життєрадiсна мелодiя, i на екранi, замiсть стандартного запрошення, з’явилася барвиста заставка з текстом:
„
Оскiльки пароля я не знав, то вчинив так, як учинили б дев’яносто дев’ять зi сотнi людей на моєму мiсцi, — просто натиснув клавiшу вводу.
На весь екран спалахнув напис „ОВВА!” — i ноутбук вимкнувся. Я знову ввiмкнув його i спробував перервати завантаження в процесi конфiгурування системи. Але марно — комп’ютер не реагував на натискання клавiш, аж поки знову не з’явилося запрошення ввести пароль. НАШ ПАРОЛЬ
У припадку натхнення я вiдстукотiв:
„БРЕНДОН ДУРНИК”
— Брендон дурник! — пролунав iз динамiка задерикуватий Брендин голосок; тепер я знав, хто встановив нову систему.
Заставка зникла й натомiсть завантажилась сервiсна оболонка. Я викликав файловий менеджер i з полегкiстю переконався, що Бренда не затерла колишнi програми та данi, а просто вiдвела для них окремий том. Я спробував запустити Дiанин математичний пакет, але отримав системне повiдомлення: „Помилка сторiнки пам’ятi”. Наступнi спроби завершувалися тим самим, а десь пiсля десятого разу система взагалi зупинила роботу, екран став синiм, i на ньому з’явився текст:
„
Я скрушно зiтхнув i вiдкинувся на спинку крiсла. Як тепер бути?..
— Щось негаразд, Артуре? — почувся за спиною тихий голос.
Я рвучко повернувся в крiслi й побачив Бренду, одягнену в квiтчасту сорочку та коротку картату спiдницю. Її лляне волосся були стягнуте на потилицi у хвостик.
— Даруй, що ввiйшла без дозволу, — вибачилась вона. — Я думала, тут Пенелопа. Тобi допомогти?
— Можеш спробувати, — вiдповiв я. — Зрештою, це ж твої заморочки. — I я розповiв, у чому проблема.
— Ну, це не бiда, — сказала Бренда, влаштувавшись у крiслi, що я звiльнив для неї, i перезапустивши комп’ютер. — Зараз ми просто вiдновимо попереднiй бутовий запис i завантажимо стару систему.
