Я пiдсунув до стола стiлець i сiв на нього.
— А навiщо ти взагалi її помiняла?
— Через Пенелопу. Малою вона полюбляла бавитися з Дiаниним ноутбуком i нiякого iншого не хотiла — а iгри на ньому йшли некоректно, часто зависали.
— Дiана дуже особливо працювала з комп’ютером, — пояснив я. — Її розум безпосередньо взаємодiяв з процесором, тому операцiйна система, якою вона користувалася, мала свою специфiку.
— Отож-бо, — кивнула Бренда i ввела пароль „Брендон дурник”. — Зрештою я вирiшила встановити нормальну операцiйку. Але не завдала собi клопоту пристосувати до неї Дiанинi програми. Бо завжди можна зробити ось так.
З цими словами вона ввела якусь команду, пiдтвердила її виконання, i комп’ютер знову рестартував. Цього разу вже завантажилась Дiанина система, пiсля чого Бренда сама запустила потрiбну програму.
— Якось я переглядала цi розрахунки, — зауважила вона, гортаючи екраннi сторiнки з надзвичайно складними багатоступеневими рiвняннями. — I навiть намагалась проаналiзувати їх. Але граничнi умови тут заданi емпiрично. Вони правильнi?
Отут я влип! Я взагалi утнув дурницю, що погодився прийняти вiд Бренди допомогу, якщо ще не вирiшив, якою мiрою довiряти їй. Але, з iншого боку, що менi залишалося робити, коли вона ввiйшла? Прогнати її? Вимкнути ноутбук i самому пiти?
— Виведи вихiднi посилки, — сказав я.
Бренда так i зробила.
Звiсно ж, граничнi умови були заданi неправильно — це було ясно навiть менi, дилетанту. Адже Дiана не знала того, що знаю тепер я...
Я задумався. Менi дуже не хотiлося розкривати Брендi всi свої карти — так само, як не хотiлося демонструвати їй свою недовiру. Проте я сам поставив себе в таку ситуацiю, коли доводилося вибирати одне з двох — або те, або iнше.
Сестра сама розвiяла мої сумнiви. Вона повернулася до мене i сказала:
— Я можу пiти, Артуре. Чесне слово, не ображуся.
Звичайно, вона могла схитрувати, але я вирiшив повiрити в її щирiсть. А вiрнiше, я був убитий наповал янгольським поглядом її невинних волошкових очей. На моє глибоке переконання, людина з таким поглядом була фiзично неспроможна замишляти якусь каверзу. Можливо, ви назвете мене наївним, довiрливим i вкрай сентиментальним — гаразд, хай буде так, менi подобаються цi риси мого характеру. До того ж я кепсько розумiвся на математицi й потребував допомоги фахiвця — а Бренда, схоже, була тим самим фахiвцем. Серце пiдказувало менi, що я можу на неї покластися, що також я можу покластися на Брендона й Пенелопу, i я був схильний прислухатися до голосу свого серця. Якщо вам завгодно, можете назвати це iнтуїцiєю — вона в мене чудова.
Я повернув крiсло iз сестрою до стола й почав диктувати їй граничнi умови на нескiнченностi в термiнах магiчного сприйняття. Вона швиденько перекладала їх на мову математики i вносила вiдповiднi корективи в Дiанинi рiвняння, та ще й встигала вставляти коментарi: „Жахливо!”, „Просто неймовiрно!”, „Це ж який збочений розум мiг придумати таку моторошну асимптотику!”. Останнє її зауваження, як менi здається, було адресоване творцевi всього сущого.
Коли я закiнчив, Бренда виконала ще низку манiпуляцiй на комп’ютерi, потiм сказала:
— Тепер треба все перерахувати. Я пiдключилася до одного великого обчислювального центру на Землi Хiросiми. Це дозволить нам заощадити час i досягти високої точностi наближення.
— А що за Земля Хiросiми? — поцiкавився я.
— Свiт, де ми з Брендоном живемо. BAET-6073 за каталогом. Названий на честь японського мiста Хiросiма. Ранiше це була Земля Переможеного Наполеона 21, а до цього — Земля Юлiя Цезаря 317. Громiздкi були назви, от i вигадали коротке.
— Атож, — сказав я. — Колись був на цiй Землi Переможеного Наполеона 21... Але стривай! Чому така назва? Якщо не помиляюся, там хоч i була Друга свiтова вiйна, але Хiросiму нiхто не розбомбив.
Сестра ствердно кивнула:
— Через те її й назвали Землею Хiросiми
З позначенням свiтiв завжди були проблеми, i ще нiхто не знайшов їх кращого вирiшення, нiж важкi для сприйняття, але точнi каталожнi найменування. Запозичувати тубiльнi назви не випадало, бо майже всi населенi планети мiсцевi мешканцi називали Землею — за словом, що позначає грунт пiд ногами. Тому таким свiтам давали комбiнованi назви, здебiльшого, за iменами видатних iсторичних постатей або визначних подiй. Свiт, де я прожив останнi двадцять рокiв, теж називався Земля. Я вирiшив, що вiднинi вiн буде Землею Артура — на честь мого прадiда, певна рiч.
Бренда знову подивилася на екран.
— Рiвняння вiдкомпiльованi без помилок. Тепер залишається чекати.
— Довго?
— Залежить вiд швидкостi сходження рядiв. Щонайменше годин п’ятнадцять. I це за умови, якщо границя послiдовностi не лежить в областi сильних нерегулярностей.
— Будемо сподiватися, що не лежить, — сказав я. — Дуже хотiлося б у це вiрити.
— Вiра, надiя, любов... — Бренда спiвчутливо подивилася на мене й зiтхнула. — Артуре, я голодна. Ходiмо перекусимо.
Ми спустилися на перший поверх i пройшли в кухню, де Бренда швиденько скип’ятила воду в чайнику, приготувала цiлий глечик гарячої кави i зробила десяток бутербродiв з м’ясом, сиром та зеленню. Ми сiли за стiл i взялися до їжi.
Я швидко ум’яв два бутерброди, потiм вiдкинувся на спинку стiльця й дiстав сигарету. Бренда їла з чудовим апетитом, а я мовчки курив, пив каву й милувався нею. Поза сумнiвом, вона була найчарiвнiшою з моїх сестер, рiдних i зведених, навiть маленький зрiст нiтрохи не шкодив їй, а лише вигiдно пiдкреслював її красу — тендiтну й витончену. Бренда не вiдзначалася якоюсь особливою жiночнiстю, але в неї було те, що подобалося менi бiльше, нiж жiночнiсть, — сила духу й жага до життя.
Пiсля четвертого бутерброда Бренда приборкала свiй гастрономiчний запал i замислено промовила:
— Отже, витоки Формотворчих таки iснують. I Серединнi свiти теж.
Це було не питання, а констатацiя факту. Проте я вiдповiв:
— Доказ їхнього iснування мiститься в тих даних, що ти ввела замiсть вихiдних посилок Дiани.
— Я вже зрозумiла, — кивнула сестра. — I мушу сказати, що ти вчинив дуже необачно. Дав менi iнформацiю, я запам’ятала її i тепер зможу потай вiд тебе розрахувати найбезпечнiший шлях.
— За моїми оцiнками, — зауважив я, — максимальна ймовiрнiсть уцiлiти на найбезпечнiшому шляху, розрахованому зi знанням усiх граничних умов, не перевищує однiєї тисячної.
— Одна тисячна вже щось. Це не одна мiльярдна. При такiй iмовiрностi виживання ризик стає виправданим. Нагорода за нього — могутнiсть. I могутнiсть, мабуть, надзвичайна, якщо ти спокiйно змiг повернутися, знехтувавши всiма небезпеками. — Певно, я мав дуже розгублений вираз обличчя, бо Бренда лукаво всмiхнулася. — Все нормально, Артуре. Тобi пощастило зi мною. Ти не пошкодуєш, що довiрився менi.
Сестра взяла з тарiлки п’ятий бутерброд, iз сумнiвом подивилася на нього, потiм важко зiтхнула i з видимим жалем поклала назад на тарiлку.
— Знаєш, — сказала вона. — Коли я починаю їсти, те нiяк не можу зупинитися.
Я знизав плечима:
— Їж собi на здоров’я.
— Бiда в тому, що маю схильнiсть до повноти.
— Важко повiрити, — зауважив я. — З такою фiгурою.
— А проте це так. Щойно перестаю стежити за собою, вiдразу гладшаю. Але волiю берегти фiгуру за допомогою дiєти та здорового способу життя. Зайвий раз накладати на себе чари — шкодити нервам.
— Це правильно, — схвалив я. — А комп’ютери — це твоє хобi чи фах?
— Фах. Я кiбернетик.
— Тобто не просто iнженер-програмiст, а науковець?
— Маю ступiнь доктора наук. Але й не цураюся прикладних задач. Менi належить одна з провiдних на
