Син Cутiнкiв i Cвiтла

єдиним... — Брендон замовк i розгублено клiпнув очима. — Даруй, Артуре! Щось мене занесло. Через нашу зустрiч я геть розчулився.

— Я теж радий тебе бачити, — сказав я.

Коли ми з Брендоном повернулися до будинку, святковий стiл був майже накритий. Бренда саме розставляла кришталевi келихи для вина. Їх було п’ять.

— На когось чекаємо? — запитав я сестру.

Вона всмiхнулася й похитала головою, дивлячись повз мене.

— Вже не чекаємо.

Я повернувся — i нараз остовпiв. Менi перехопило подих вiд безмежного щастя.

У дверях, що вели на кухню, стояла висока струнка жiнка в довгiй темно-синiй сукнi з червоною напiвпрозорою накидкою на плечах. Вiдблиски свiтла грали на її хвилястому каштановому волоссi, а карi очi лагiдно дивилися на мене з-пiд довгих чорних вiй. Її обличчя з бездоганно правильними рисами античної богинi було зовсiм юне, фiгура — гнучка, дiвоча, проте в усiй її подобi вiдчувалися зрiлiсть i досвiд ста тридцяти прожитих рокiв. Красива й сувора, велична та гордовита, добра й ласкава, така мила i нiжна. Моя мама, Юнона...

Вона погрозила менi пальцем — я так i не зрозумiв, серйозно чи жартома.

— Артуре, негiднику, ти ховався вiд мене! — Потiм швидко пiдiйшла, обняла мене й поклала голову на моє плече. — Ах, хлопчику мiй. Менi так бракувало тебе...

Роздiл 19

Прокинувшись, я ще кiлька хвилин лежав нерухомо й дослухався до своїх вiдчуттiв. Похмiльного синдрому не було — мабуть, я зняв його ввi снi, коли дуже розболiлася голова. Взагалi я мало п’ю, бо не люблю i не вмiю пити, а вже як напиваюся — то тiльки тримайтеся.

Напередоднi ми гарно вiдсвяткували моє повернення. З такої нагоди я впився як чiп i насамкiнець нi з того нi з сього заспiвав Гiмн Свiтла. Добряче п’янi близнюки пiдхопили мою пiсню, два нашi з Брендоном тенора i Брендине контральто звучали в лад, пiднесено й урочисто, а Юнона та Пенелопа дивилися на нас з тiєю терплячою поблажливiстю, з якою досвiдчений лiкар-психiатр дивиться на свого пацiєнта пiд час приступу. Потiм я хотiв заспiвати Гiмн Сутiнкiв, проте мама вирiшила, що я вже досить повеселився, i вiдвела мене в мою кiмнату.

Юнона сама роздягла мене й поклала, як малу дитину, в лiжечко. Потiм довго сидiла поруч зi мною, а я, сп’яну забувши про свої тверезi розрахунки, розповiв їй геть усе — i як дiстався до Серединних свiтiв, i як перетворився на дитину, як потiм жив двадцять рокiв, не пам’ятаючи свого минулого, як потрапив у Безчасiв’я i згадав себе, як занурився в Джерело i здобув Силу...

Нi, я не шкодував про свою вiдвертiсть. Зрештою, я однаково не змiг би приховати вiд матерi навiть найменшi дрiбницi. Але менi було дуже соромно, що напився як свиня. Що подумала про мене Пенелопа?..

Годинник показував пiв на дев’яту ранку — звичайно, за умовним часом, бо в Сутiнках не було природної змiни дня та ночi. Я вибрався з лiжка i почалапав до ванної. Стоячи пiд холодним душем, думав про майбутню подорож у Хаос i намагався згадати, чи казав про це Юнонi. Здається, не казав. Це добре. Залишалося сподiватись, що нi моя дочка, нi брат з сестрою цього не вибовкали...

Пенелопу я знайшов у холi. Побачивши мене, вона вiдклала убiк книгу, яку читала до моєї появи, пiдiйшла до мене й поцiлувала в щоку.

— Привiт, Артуре. Ти як?

— Привiт, Пеннi. Нормально. А як близнюки?

— Ще сплять. Думаю, скоро прокинуться.

— А Юнона?

— На Марсi. Якiсь невiдкладнi справи. Обiцяла повернутися до сiєсти.

— А ще ранiше заявляться родичi, — сказав я. — Мама не вмiє тримати язика за зубами.

— Таки не вмiє, — погодилася Пенелопа. — Але цього разу, гадаю, притримає — щоб не дiлитися тобою з iншими. Хоча тебе й так незабаром вирахують. З мною вже зв’язувався дiд Янус.

— Ну i?

— Боюсь, я збрехала не дуже переконливо. Його майже неможливо обдурити, вiн бачить людей наскрiзь.

Я мiг лише поспiвчувати Пенелопi. Зi свого досвiду я знав, яка це невдячна справа — кривити душею перед Янусом.

— До речi, як там комп’ютер? Ще рахує?

На доччине обличчя набiгла тiнь.

— Так. Я кепсько розумiюся на математицi, але скидається на те, що послiдовнiсть ввiйшла в зону сильних нерегулярностей.

Я скрушно зiтхнув. Цього я найбiльше боявся...

*

Потiм ми сидiли на кухнi. Пенелопа пригощала мене снiданком i розповiдала менi про своє життя без батька й матерi, про тих небагатьох родичiв зi Свiтла та Сутiнкiв, що з ними зналася. Згодом до нас приєднались близнюки й одразу палко засперечалися, хто з них супроводжуватиме мене в Хаос; довелося кидати жереб, i Бренда програла. А всi мої спроби умовити дочку залишитися тут були безрезультатнi, тож зрештою я поступився. Вiдтак Брендон та Пенелопа пiшли перевдягатися, а ми з Брендою ще раз навiдалися до комп’ютера. Нiчого втiшного вiн нам не повiдомив.

Повертаючись у хол, я зайшов до своєї кiмнати i прихопив Ескалiбур. Лише в останнiй момент дещо згадав, швидко зачарував маленьке дзеркальце i зв’язався з Морганом. Перемовився з ним кiлькома словами, попередив, що в найближчi днi буду недосяжний для зв’язку i попросив не турбуватися. Завершивши розмову, я поклав дзеркальце до кишенi, про всяк випадок. Хоча й сумнiвався, що Морган зможе викликати мене в Хаосi — надто велика рiзниця в часi.

Брендон i Пенелопа вже чекали на мене внизу. Моя дочка була в синьо-бiлiй тунiцi принцеси Сутiнкiв, брат — у шитiй золотом мантiї принца Свiтла. На його поясi висiла Грейндал — батькова шпага з загартованим у Горнилi Порядку клинком. А в руках вiн тримав ще одну мантiю — новеньку, для мене. Я надягнув її замiсть своєї старої, зачарованої, взяв Брендона з Пенелопою за руки i запитав:

— Ну як, готовi?

Обоє мовчки кивнули, а Бренда, влаштувавшись у крiслi, сказала:

— Нi пуху вам нi пера!

— До бiса! — хором вiдповiли ми.

Я потягся уздовж Формотворчих до самих їхнiх витокiв. Передi мною завис Образ Джерела, мене переповнила Сила...

Шлях iз Сутiнкової Зони в Хаос... Стрiчка дороги, початок i кiнець якої з’єдналися, перетворивши її на лист Мебiуса...

Можна йти цiєю дорогою i так дiстатися кiнцевого пункту. Однак можна не рухатися з мiсця, а просто проколоти в нiй дiрку i вийти зi зворотного боку — результат буде аналогiчний...

Простiр i час згорнулися в лист Мебiуса...

Укол...

Прокол!

На коротку мить фiолетовий серпанок огорнув свiт навколо нас. Потiм серпанок зник, але свiт уже став iншим. Нелiнiйним, неевклiдовим.

Одне слово — Хаос...

Ми опинилися в Палатах Смертi. Над нами нависала склепiнчаста стеля, що плавно переходила в стiни. Розпис на них, як i минулого разу, змусив мене зацiпенiти. Менi знову стало моторошно — i водночас я