вiдчув майже фiзичний бiль вiд такої досконалої краси.
З доччиних грудей вирвався захоплений вигук. А проте, вона розглядала фрески зовсiм iнакше, нiж ми з Брендоном. Пенелопа нiби прицiнювалась до них, вивчала кожну лiнiю, вiдстежувала найдрiбнiшi деталi... Тут я згадав кiлька десяткiв картин, що висiли по всьому будинку i явно були написанi однiєю рукою; згадав сходи, що вели з другого поверху на горище, найпевнiше, у студiю, i нарештi збагнув, що моя дочка — художник...
А Брендон, опам’ятавшись вiд першого шоку, вiдiрвав погляд вiд фресок i подивився на мене. Очi його сяяли — але це вже не було пов’язане з розписом Палат Смертi.
— Артуре, наше перемiщення... Воно вiдбулося миттєво!
Я ствердно кивнув:
— Це одна з тих приємних дрiбниць, що я навчився вiд Джерела. Миттєве перемiщення через будь- яку скiнченну кiлькiсть свiтiв. А от нескiнченнiсть, як i ранiше, доводиться долати по Тунелю.
— Ой! — раптом вигукнула Пенелопа, вказуючи на фреску перед собою. — Гляньте!
Один з намальованих на стiнi чортiв зненацька ожив i заворушився. Вiн пильно подивився на нас, рушив уперед i зiйшов iз фрески, перетворившись на смаглявого чорноволосого чоловiка, одягненого в усе чорне, з чорними i блискучими, як вуглини, очима.
— Вiтаю тебе, Артуре, принце Свiтла! — бундючно проказав вiн. — Ти хотiв бачити мене?
— Так, — вiдповiв я. — Тепер ми можемо продовжити нашу перервану розмову. Цього разу я маю уявлення про її предмет.
Нечистий повагом кивнув:
— Атож, знаю. Ти виправдав усi мої сподiвання. Ти був одним з небагатьох людей, що могли з моєю допомогою подолати бар’єр нескiнченностi. I ти — єдиний з них, хто гiдний бути Хазяїном Джерела.
Сказати, що я був приголомшений словами Ворога, це не сказати нiчого. Брендон несподiвано закашлявся. Пенелопа тихо зойкнула.
— Що це значить, Князю Темряви? — хрипко запитав я. — Ти хочеш сказати, що допомiг менi?
— Саме так. Пiд час попередньої зустрiчi я наклав на тебе охоронне закляття. Нi ти, нi твоя мати Юнона цього не помiтили, бо дуже квапилися. Моє закляття вберегло тебе вiд неминучої смертi по той бiк нескiнченностi i привело у свiт твого прадiда, короля Артура.
Здається, я хрокнув. Точно не пам’ятаю. Менi так i свербiли руки прикликати до себе всю мiць Джерела i знищити негiдника, що насмiлився грати з мною в такi iгри. Але мене стримувала думка про те, що Ворог має Iнь, Силу Хаосу, i чим би не закiнчився цей поєдинок фундаментальних стихiй, першими його жертвами стануть мiй брат i моя дочка.
— То я слухаю тебе, принце Свiтла, — з похмурою усмiшкою промовив Ворог. — Став свої запитання.
Мене випередив Брендон:
— Навiщо ти допомiг Артуровi?
— Це очевидно. Я хотiв, щоб вiн дiстався Джерела й опанував Силу третього, крiм Хаосу й Порядку, полюса iснування.
— А тобi який з цього зиск? Чого ти домагався?
— Стабiльностi й рiвноваги у Всесвiтi, — вiдповiв Ворог. — Нещодавно Хаос порушив статус-кво, що iснував упродовж багатьох тисячолiть, i спробував захопити владу в Екваторi; ця подiя вам вiдома як Рагнарок. Тодi Хаос зазнав поразки, i виник сильний крен убiк Порядку. Такий стан речей загрожує стабiльному iснуванню Всесвiту. Гадаю, принц Артур i його дочка, Пенелопа iз Сутiнкiв, згоднi зi мною. Про твої переконання, Брендоне зi Свiтла, менi достеменно невiдомо. Але ти прийшов до мене зi зброєю, освяченою Порядком.
Брат поклав руку на ефес своєї Грейндал.
— Я прихильник Свiтової Рiвноваги.
— Що ж, це модна нинi доктрина. Тодi ти маєш зрозумiти мої намiри. Наразi iнтереси Хаосу та Свiтової Рiвноваги збiгаються — ми всi прагнемо стабiльностi. Тому я запросив до себе королеву Юнону i її сина, принца Артура...
— Стривай-но! Ти запросив лише Юнону.
— Так. Але я знав, що вона приведе з собою Артура. Можеш вважати мене ясновидцем, або просто гарним психологом, проте я не сумнiвався, що Юнону супроводжуватиме її син Артур.
— Ти надто зухвалий, Князю Темряви! — гнiвно озвався я. — Твоє нахабство поступається лише твоїй пiдлостi. Як ти смiв керувати мною?!
— Ти помиляєшся, принце, — незворушно вiдповiв Ворог. — Єдиним моїм втручанням у твою долю було те, що я повiдомив про iснування Джерела i наклав на тебе охоронне закляття. Я не намагався керувати тобою, це неможливо. Як i всi сильнi особистостi, ти некерований, хоча деякi твої вчинки цiлком передбачуванi. Зокрема я знав, що почуття вiдповiдальностi перед майбутнiм змусить тебе до пошукiв Джерела.
— I що ж тепер? — мимоволi вихопилося в мене.
— Тепер ми з тобою рiвнi, Артуре. Я — Страж Хаосу, ти — Хазяїн Джерела. Навряд чи ти потребуєш моїх пiдказок. Але якщо хочеш знати думку свого старшого колеги за посадою у Всесвiтi, то ось тобi моя порада: сiдай на трон Свiтла i прав мiж Порядком та Хаосом на свiй розсуд. Нехай твоє довге царювання ознаменується перемогою Свiтової Рiвноваги, прихильником якої ти є.
Я мугикнув i похитав головою:
— Щось ти хитруєш, лукавий. Не вiрю, що Хаос вiдмовився вiд своїх претензiй на свiтову гегемонiю.
— А я цього не казав. Проте можлива експансiя Хаосу — справа далекого майбутнього. Наразi загроза Всесвiтовi виходить вiд протилежного полюса —Порядку. Нинi вiн дуже сильний; за певної комбiнацiї факторiв вiн здатний поглинути навiть Хаос, i тодi у Всесвiтi, за винятком свiтiв, що безпосередньо прилягають до Джерела, запанує повна статика. Хоча ми маємо рiзнi стратегiчнi цiлi, на даному етапi в нас спiльна задача — перешкодити такому розвитку подiй. А далi видно буде.
Менi аж запаморочилось у головi. Нi, подумки заволав я, нi! Це понад мої сили! Я лише людина i не можу вiдповiдати за долю Всесвiту...
Вочевидь, Ворог здогадався про мої почуття.
— Я теж людина, — з сумною усмiшкою мовив вiн, вiдступивши на один крок. — Через те Всесвiт недосконалий i сповнений протирiч, що ним правлять такi недосконалi й суперечливi iстоти, як люди.
Вiн зробив ще один крок до стiни.
— Зачекай, Князю Темряви! — вигукнула Пенелопа; її голос тремтiв вiд хвилювання.
Ворог зупинився бiля самої стiни.
— Я слухаю тебе, дочко грiха.
— Моя мати, Дiана... Що ти знаєш про неї?
Вiн примружився й пильно подивився на Пенелопу. Можливо, це була лише гра свiтла та тiнi, але менi здалося, що на його обличчi промайнуло спiвчуття.
— Я вже вiдповiв на це запитання. — Швидкий погляд на мене: — Хiба нi?
— Так, — сказав я зi скрушним зiтханням.
— Тодi прощавай, сину Сутiнкiв i Свiтла. Щасти тобi.
Ще мить — i вiн злився зi стiною, перетворившись на одного з чортiв на фресках. Хвостатий i рогатий сатаноїд, написаний рукою невiдомого генiя, дивився в порожнечу повз нас...
— От бачиш, — зауважив Брендон. — Навiть Ворог каже, що ти маєш стати королем.
Я повернувся до брата i змiряв його важким поглядом:
— Вiдколи це принци Свiтла стали прислухатися до думки Князя Темряви?
Брендон збентежено опустив очi.
— Ми гаємо час, — пiсля короткої паузи мовив вiн. — Повертай нас назад, Артуре.
Я похитав головою, почуваючи себе геть розбитим i спустошеним. I не лише тому, що дiзнався, який тягар лежить на моїх плечах. Головне — Дiана... До останньої митi я сподiвався на чудо, вiрив у щасливий випадок... але чудес не буває. Я сам урятувався не чудом, як думав ранiш, а за тверезим розрахунком Ворога, що допомiг менi, виходячи зi своїх власних мiркувань. Вiн зробив ставку на мене, а на всiх iнших, хто
