пiшов слiдом за мною, йому було начхати. Для нього вони були пiшаками в цiй вселенськiй грi, i вiн без вагань офiрував ними, щоб звести партiю внiчию з вiддаленою перспективою перемогти в матчi-реваншi. Перед моїм внутрiшнiм поглядом проходили крихiтнi, безпомiчнi пiшаки з обличчями знайомих i незнайомих менi людей, що прямували на заклання в нескiнченнiсть, i в одного з них було Дiанине лице...
Брендон продовжував запитливо дивитися на мене. А я розумiв, що зараз менi вкрай небажано вдаватися до глибинних сил. Власна пiдсвiдомiсть могла зiграти зi мною злий жарт — а я не хотiв ризикувати життям дочки та брата.
— Тримаєш контакт iз Брендою? — спитав я у Брендона.
— Звичайно.
— Тодi покажiть, на що ви здатнi. Цiкаво побачити, як це у вас вийде.
Брендон усе зрозумiв.
— Гаразд, — сказав вiн i взяв нас з Пенелопою за руки. — Увага!..
Нас огорнула фiолетова iмла. Зникла сила тяжiння, i ми опинилися в невагомостi, поза всiма вимiрами, поза часом i простором...
I тут нас понесло! Картини рiзних свiтiв змiнювали одна одну, перш нiж око встигало фiксувати їх. Ми стрiмголов мчали вздовж Меридiана, найкоротшою дорогою з Хаосу до Дiаниних Сутiнкiв, а в кiнцi Тунелю стояла Бренда, що тягла нас до себе.
Наприкiнцi цiєї карколомної подорожi наш рух трохи сповiльнився, я мигцем побачив велике червоне сонце над жовто-червоним лiсом, а наступної секунди ми втрьох вивалилися з Тунелю в хол доччиного будинку.
Вiдпустивши мене, Брендон утримався на ногах i пасивно допомiг устояти Пенелопi, що мертвою хваткою вчепилася в його плече. Мене кинуло вперед, я наштовхнувся на Бренду й машинально пiдхопив її на руки.
— Як це мило, братику, — сказала вона, поцiлувавши мене в щоку. — Я, звiсно, перепрошую за таку скажену швидкiсть. Але врахуйте рiзницю в часi.
— Все було чудово, сестричко, — вiдповiв я, всадив її на канапу i сам умостився поруч. — Нас довго не було?
— П’ятнадцять днiв.
— От чортiв Хаос!.. А де мама?
— В Домi Ареса. Щогодини зв’язується зi мною. Питає, чи ви вже повернулися.
— Дуже зла на нас?
— Ще б пак... — Бренда зробила паузу й сумно глянула на мене. — Комп’ютер завершив розрахунки, Артуре.
Я промовчав. Пенелопа теж.
— I який результат? — запитав Брендон.
— Обраний Дiаною шлях привiв її в серцевину Основного потоку Формотворчих. — Сестра зiтхнула. — Вiд коментарiв я утримаюсь.
У холi запала могильна тиша. Пенелопа бездумно дивилась у вiкно, в її очах стояли сльози. Навiть вона, що змалку призвичаїлась до думки про материну загибель, була приголомшена цiєю звiсткою.
Нарештi я встав з канапи. Дочка зробила була крок до мене, але зупинилася. Вона все збагнула. I коли я рушив до дверей, не стала йти за мною.
Я гостро потребував часу й самотностi. Я мусив змиритися з тим, що жiнку, яку любив понад усе на свiтi, спiткала така жахлива смерть...
Я лежав у густiй помаранчевiй травi й дивився в безхмарне небо Дiаниних Сутiнкiв. Мої очi були сухi. Я вже виплакав усi сльози, вiдпущенi менi для однiєї людини, i в майбутньому, згадуючи Дiану, сумуватиму за нею мовчки.
Спи спокiйно, кохана. Моє серце сповнене туги, менi боляче й тоскно без тебе, але я мушу жити далi. Це не значить, що я хочу забути тебе. Я пронесу твiй свiтлий образ через роки i столiття, якi ще проживу на цiм свiтi, бо таке кохання, як наше, непiдвладне часовi. Днi, що я провiв з тобою, були найсвiтлiшими днями мого життя, а ночi — найнiжнiшими ночами. Ми були щасливi разом, ти народила менi чарiвну дочку, а потiм пiшла слiдом за мною, i похмура нескiнченнiсть поглинула тебе. Колись, якщо доживу до того часу, коли сам захочу вмерти, я пiду за тобою, i тодi ми з’єднаємось у Вiчностi... Та це станеться нескоро. А поки я зберу великий букет твоїх улюблених сутiнкових троянд i надiшлю їх тобi в невiдомiсть. Нехай розлетяться вони навсiбiч, пiдхопленi вiтрами розбурханих стихiй, нехай несуться на крилах випадку, i, може, знайомий з дитинства запах долине до тебе, де б ти не була, вручивши тобi звiстку вiд мене. Прийми мою нiжнiсть i бiль, Дiано...
Минуло вже багацько часу, проте нiхто не турбував мене. I Брендон, i Бренда поважали моє горе, а Пенелопа сама горювала. I хоча вона оплакувала не живу жiнку iз плотi та кровi, а радше iдеал нiжної й люблячої метерi, її бiль був такий самий реальний, як мiй. Ми були рiвнi в нашiй спiльнiй бiдi — я втратив останню, примарну надiю, а моя дочка позбулася всiх своїх iлюзiй...
Я подумав про Дейдру, i мiй бiль притупився. Тепер я знаходив виправдання своєму новому коханню. Я палко переконував себе, що якби Дiана була жива, я б не змiг зрадити її. Хай навiть я забув, хто я такий, почуття мої не вмерли, дрiмали десь у глибинi мого єства, i тiльки пiдсвiдома впевненiсть у тому, що серце моє вiльне, а совiсть чиста, дозволила закохатися в Дейдру... Не думаю, що я вiрив сам собi, але на душi менi стало легше.
Я дiстав iз кишенi дзеркальце i через Образ Джерела надiслав виклик. За вдалим збiгом обставин, iнше дзеркальце, спецiально зачароване мною, якраз було в Дейдри, i вона вiдповiла менi. В Авалонi була пiзня нiч, Фергюсон спав (чи, може, швендяв по дiвках), а Дейдра, виявляється, чергувала. Вiд мене не було звiсток уже два тижнi, замiсть обiцяних Моргановi кiлькох днiв, i вона дуже хвилювалася.
Я заспокоїв Дейдру i твердо пообiцяв, що за тиждень, щонайбiльше за десять днiв, повернуся. Потiм ми довго розмовляли про рiзнi дрiбницi, нiяк не могли зупинитися, i лише через пiвгодини я врештi змусив себе перервати контакт.
Сховавши дзеркальце в кишеню, я знову розтягся на травi. Пiсля розмови з Дейдрою свiт став свiтлiшим i радiснiшим. Я незчувся, як став мрiяти про той день, коли повернуся в Авалон, у королiвський палац, i зможу поцiлувати її по-справжньому, а не лише подумки. В її обiймах я знайду бажану розраду, вона вилiкує мене вiд туги за втратою. Прости, Дiано. Прощавай...
Отже, я вирiшив остаточно. Я повертаюся на Землю Артура, у свiт, названий мною на честь мого легендарного предка i тезки. Тепер це мiй свiт, там мiй майбутнiй Дiм, i саме там моє мiсце — бiля витокiв Формотворчих, на третьому полюсi iснування. Я не збирався претендувати на корону Свiтла й панування в Екваторi — i не лише з мiркувань морального порядку, не лише через небажання скидати з трону Амадiса. Сама iдея концентрацiї такої величезної влади в одних руках видавалася менi неправильною, викликала в мене протест. Щось у картинi свiту, намальованiй Стражем Хаосу, було не так. На моє переконання, людський розум надто слабкий i недосконалий, щоб правити Всесвiтом... але, з iншого боку, кому ж iще пiдтримувати в ньому лад, як не людям?
У свiтах з високорозвиненою технологiчною цивiлiзацiєю побутує думка, вiдображена, зокрема, у фантастичнiй лiтературi, що Всесвiтом керують невидимi надрозумнi iстоти, такi собi iнтелектуальнi супермени, чия розумова сила незбагненна для звичайних людей. На жаль (а радше на щастя), це не вiдповiдає дiйсностi. Надрозумнi iстоти зрiдка таки трапляються в неосяжних просторах Всесвiту, але всi вони без винятку замкнутi на собi, страждають вiд рiзноманiтних депресивних манiй i численних параноїдальних комплексiв. Цiлковитi психопати й шизофренiки, надрозуми вороже налаштованi до зовнiшнього свiту, проте переважна їх бiльшiсть за натурою своєю фiлософи, що все свiдоме життя вiддаються самоспогляданню, прагнучи вiдшукати сенс буття в глибинах власного „я”. Однак зустрiчаються серед них i дуже агресивнi особини, якi вiд пасивного споглядання переходять до активних дiй i встигають накоїти багато лиха, перш
