— Дурницi! — рiзко промовила Юнона, якiй дуже не сподобалося моє припущення. — Александр не має жодних мотивiв.
— Має, — заперечив я. — Вiн завжди ненавидiв мене. I жадав моєї смертi.
— Але ж не материної, — зауважила Пенелопа.
— Вiн мiг не знати, що вона тут.
— Дурницi! — повторила Юнона. — Iстота з Порядку прийшла не для зведення особистих рахункiв, а щоб перепинити тобi шлях до престолу.
— А ти впевнена, що Александр не зазiхає на престол?
— Дурницi! — наполягала мама. — Нiхто не визнає його претензiй, i вiн це розумiє. Вiн зрiкся Мiтри i прийняв християнство.
— Вiн завжди може покаятися... Мiж iншим, я теж християнин. Двадцять рокiв тому мене охрестили, i, до твого вiдома, зречення не входить у мої плани. Я почуваю сентиментальну прихильнiсть до релiгiї, яку сповiдував останнi два десятилiття, хоча нiколи не був особливо побожним.
— Але ти не зрiкався Мiтри...
— Стривайте! — озвалася Бренда. — Артур має рацiю... в певному сенсi. Мама так захопилася, захищаючи Александра, що геть забула про Гаральда.
Пенелопа i Брендон перезирнулися i дружно кивнули. А Юнона пiдiбгала губи.
— Хто такий Гаральд? — запитав я.
— Александрiв син, — пояснила Бренда. — Напiвкровка. Народився ще до твого зникнення, але довгий час нiхто не знав про його iснування.
— Отакої! — сказав я. — Оце сюрприз! Чому ви досi мовчали?
Бренда знизала плечима:
— Якось не випадало. Та й не думали, що тебе дуже потiшить звiстка про нового родича по цiй лiнiї.
— Ще б пак! — зiтхнув я.
Брендон видобув з кишенi штанiв пом’яту пачку сигарет, сам закурив i мене пригостив. Якийсь час я мовчки палив, звикаючи до думки, що у грi, яку ми звемо життям, з’явилася нова фiгура — син мого старшого брата Александра.
— Гарненькi справи! — нарештi промовив я. — I так негаразд у королiвствi Данському, а тут ще й Гаральд, як кролик iз капелюха... Сподiваюся, вiн хоч байстрюк?
— На жаль, нi, — похитала головою Бренда. — Александр був одружений з його матiр’ю. I за всiєю формою зареєстрував свiй шлюб у Домi Теллуса. Тож за Угодою про взаємне визнання культiв, Гаральд — Александрiв законний син i повноправний принц Свiтла.
— Що далi, то гiрше, — констатував я. — Гаральд живе разом з Александром?
— Вже нi. П’ять рокiв тому вiн залишив Землю Аврелiя, мабуть, щось не подiлив з батьком. А може, йому просто набридло жити в свiтi простих смертних, захотiлося прилучитись до чаклунської цивiлiзацiї. Отож Гаральд прибув у Сонячне Мiсто, до рiднi.
— I як до нього поставилися?
— Вельми прихильно. Амадiс осипав його милостями, особисто провiв обряд посвяти Мiтрi...
— Ого!.. — я аж закашлявся вiд несподiванки. — Александрiв син прийняв мiтраїзм?
— Причому з повним зреченням вiд християнства. Кажуть, Гаральд дуже захопився своєю новою релiгiєю, навiть став одним з лiдерiв радикальних мiтраїстiв.
— Цiєї секти недоумкуватих фанатикiв?
— Тепер це не секта, а масова i впливова органiзацiя, — зауважив Брендон. — Полiтична партiя iз сильним релiгiйним нахилом. На словах радикали декларують лояльнiсть до iснуючого режиму, але нишком протидiють йому. Королева Рахiль не наважується оголосити їх усiх поза законом i розправляється з ними поодинцi. Торiк проти Гаральда висунули звинувачення в державнiй зрадi, але заарештувати не встигли — вiн вчасно накивав п’ятами.
— Однак не примкнув до опозицiї?
— Нi, взагалi десь зник. Вiдтодi про нього нiчого не чутно. Думають, що вiн повернувся до батька.
— Коли я востаннє розмовляла з Александром, — озвалась нарештi Юнона, — вiн це заперечував. I був дуже стурбований через Гаральдове зникнення.
— Або стурбований тим, — припустила Бренда, — що Гаральд замислив.
Нараз мої почуття забили тривогу, сигналiзуючи про те, що встановленi Агнцем блокувальнi чари раптово зникли i десь поблизу вiдкрився Тунель. Перемагаючи втому, я рвучко схопився на ноги й викликав Образ Джерела. У головi менi замакiтрилося, перед очима все поплило, а до моїх вух, наче крiзь щiльний шар вати, долинув мамин голос:
— Все гаразд, Артуре, це нашi. Про всяк випадок я викликала родичiв iз Країни Сутiнкiв.
— Слава богам... — промимрив я, бебехнувся на траву i врештi дозволив собi знепритомнiти.
Вiн мав густе темне волосся, кошлатi брови i чорну з сивиною бороду. Був кремезний, середнього росту, значно нижчий за мене, але я завжди дивився на нього знизу вгору. В переносному розумiннi, певна рiч.
У його карих очах свiтилася мудрiсть тисячолiть. Його погляд заворожував, гiпнотизував, здавалося, проникав у найглибшi закутки мого єства, розгадував найпотаємнiшi думки. Вiн був майже ясновидець, бо був мудрий i за своє довге життя навчився розумiти людей краще, нiж вони — самi себе. Я вважав його добрим, i так воно було насправдi, бо вiн не змiг би так довго прожити на свiтi, якби не любив життя i людей, приймаючи їх такими, якi вони є.
Мiй дiд Янус, король Сутiнкiв, вiдвiдав мене в моїй спальнi, що в Досвiтньому Замку, коли я, прокинувшись пiсля двадцятигодинного сну, сидiв у лiжку i снiдав. Товариство менi складали Бренда й Пенелопа, що доглядали за мною, поки я був непритомний, а також тiтка Помона, найкраща в Сутiнках цiлителька, з чиєю допомогою я так швидко оклигав.
З дiдовою появою всi троє дружно скочили на ноги. З увiчливостi я теж збирався встати, але Янус жестом зупинив мене i влаштувався у м’якому плюшевому крiслi бiля лiжка. Неквапно розкурив свою незмiнну люльку з червоного дерева i лише потiм запитав:
— Як самопочуття, Артуре?
— Дякую, дiду, нормально, — бадьоро вiдповiв я. — Майже очухався.
— Але нерви ще слабенькi, — зауважила Помона, глянувши на мене своїми жвавими чорними очима. — Я iнтенсивно накачую його вiтамiнами, тож за два-три днi вiн буде свiженький, як огiрочок. А поки не дуже дiймай його, тату, гаразд?
Янус усмiхнувся собi в бороду:
— Добре, доню, не дiйматиму. Лише трохи побалакаю.
Коли Бренда, Помона й Пенелопа вийшли, дiд спрямував погляд у вiдкрите вiкно, за яким виднiлося iмлисте небо Нiчної Межi Сутiнкiв, i повiльно промовив:
— Я радий, що ти повернувся, Артуре. Вже й не сподiвався побачити тебе живим.
I тут я зрозумiв, що пiдсвiдомо боявся зустрiчi з дiдом, оскiльки знав, що вiдповiм на будь-яке його запитання — без найменшого тиску з його боку, просто за звичкою слiпо довiряти його судженням, в усьому покладатися на його досвiд, знання та мудрiсть. Янус украй рiдко виказував владнiсть, йому майже нiколи не доводилося пiдвищувати голос, зазвичай вiн висловлював свою волю у формi побажань — i всi беззастережно корилися йому. Так повелося ще з прадавнiх часiв; це здавалося таким природним, що нiхто навiть не замислювався, на чому ж грунтується його безмежна влада над людьми. У Країнi Вiчних Сутiнкiв не було офiцiйного спадкоємця престолу. Колись, дуже давно, цей титул iснував, але поступово втратив будь- яку вагу, став вважатися архаїзмом, а потiм i зовсiм вийшов з ужитку. Янус пережив скiлькох своїх
