Ми їхали по вузькiй звивистiй вуличцi, що вела в центр мiста, пiдкови наших коней мiрно цокали об брукiвку. Дорогою нам раз по раз зустрiчалися озброєнi чоловiки, пiшi й кiннi, у бiлих плащах з чорним хрестом лицарiв ордену Святого Духа. Декотрi з них зупинялися й дивились нам услiд — але не на мене, а на мого супутника, молоденького пажа зi свiтлим лляним волоссям, лагiдними волошковими очима, тендiтною фiгуркою i гарненьким дiвочим личком.
Зрештою Бренда не витримала i тихенько пирхнула:
— От лихо, Артуре! З нашого маскараду нiчого не вийшло. Всi впiзнають у менi жiнку.
Я похитав головою:
— Помиляєшся, сестричко. Вони думають, що ти хлопчик. Гарний, привабливий хлопчик. Хрестоносцi складають обiтницю цнотливостi, тому серед них багато гомикiв i педофiлiв.
Бренда гидливо скривилася:
— Яке неподобство!
Їй довелося вдягнути чоловiче вбрання, бо жiнок (окрiм прислуги) на територiю орденських замкiв не пускали. Взагалi я збирався вiдвiдати брата Александра сам-один, але сестра вчепилася в мене мертвою хваткою, тож менi довелося взяти її з собою. Я розумiв, що в разi моєї вiдмови, вона спробує самостiйно пiдстрахувати мене i цим зруйнує всi мої плани.
Нарештi ми пiд’їхали до масивної оббитої залiзом брами у високому фортечному мурi, що вiдгороджував вiд решти мiста головне командорство ордену Святого Духа i резиденцiю його гросмейстера. Як i тридцять рокiв тому, замок був захищений потужними i стiйкими блокувальними чарами, що надiйно перекривали доступ до Тунелю. Саме тому ми прибули звичайним шляхом, а не з’явились просто в Александрових апартаментах. Звiсно, я мiг за iграшки обiйти це блокування, скориставшись Силою Джерела, проте мiй задум передбачав, що брат матиме кiлька хвилин на роздуми — i припуститься помилки, на яку я дуже розраховував.
Брама була розчинена, грати пiднятi, але дорогу нам перепинили двоє вартових з алебардами.
— Хто? — вимогливо запитав старший з них, з густою кошлатою бородою.
— Шарль де Лум’єр, лицар з Нормандiї, зi зброєносцем, — вiдповiв я. — Прибув до його свiтлостi великого магiстра з посланням вiд його високостi герцога Нормандського.
Вартовi порадилися мiж собою i з iншими своїми колегами, що чергували бiля брами, потiм молодший попрямував досередини фортецi i зник за рогом караульної. Бородань попросив нас зачекати, пояснивши, що про наше прибуття зараз повiдомлять начальству.
Хвилин за десять молодший вартовий повернувся. Разом з ним поважно йшов високий синьоокий блондин рокiв сорока, типовий арiєць, одягнений у шикарний камзол з темно-коричневої тафти з безлiччю срiбних позументiв. Владний вигляд i шанобливе ставлення до нього з боку вартових свiдчили про його високе положення в iєрархiї ордену.
Коли вiн наблизився до нас, ми з Брендою спiшилися. Вiн стримано поклонився, ми вiдповiли йому тим самим.
— Командор Гартман фон Ауе, — вiдрекомендувався вiн, — ад’ютант його свiтлостi великого магiстра. З ким маю честь, панове?
— Шарль де Лум’єр до ваших послуг, — чемно вiдповiв я. — А це мiй зброєносець i кузен Бран де Шато-Тьєрi.
Командор несхвально глянув на Бренду — її дiвоча зовнiшнiсть справила на нього не найкраще враження — i кивнув:
— Менi доповiли, що ви маєте послання вiд герцога Нормандського.
— Вiрнiше, доручення, — уточнив я. — Конфiденцiйне доручення. У мене є рекомендацiйний лист, адресований особисто його свiтлостi великому магiстру, i я звертаюся з клопотанням про термiнову авдiєнцiю.
Я дiстав з-за вилоги камзола пакет, скрiплений великою гербовою печаткою з червоного воску; усерединi пакета лежала записка — мiй привiт Александровi.
Командор взяв у мене пакет й уважно вивчив печатку. Про всяк випадок я зробив йому легке навiювання, спрямувавши його думки в потрiбне русло.
— Ходiть за мною, панове. Я доповiм про вас його свiтлостi.
Ми пройшли пiд аркою ворiт i перетнули широкий плац, по периметру якого марширували пiшi хрестоносцi, спiваючи якусь войовничу пiсню. Бiля стаєнь Гартман фон Ауе доручив наших коней турботам конюхiв, потiм повернувся до мене i сказав:
— У вас славне iм’я, пане лицарю. Ви, часом, не родич знаменитого Артура де Лум’єра, що тридцять рокiв тому командував армiєю Лангедоку у вiйнi з нашим орденом?
— Так, я його син.
Командор з повагою подивився на мене:
— Сподiваюся, ваш батько в доброму здоров’ї?
— Вiн вмер, — замогильним голосом повiдомив я.
Командор перехрестився. Я вчинив так само, а Бренда мало не осiнила себе знаменням Свiтла, але вчасно схаменулася.
— Хай упокоїть Господь його душу, — промовив Гартман фон Ауе. — Ваш батько був великим воїном, i в нашому орденi його шанують, хоча вiн був нашим ворогом.
Я промовчав, зберiгаючи на своєму обличчi скорботну мiну. Мене дуже здивувало, що Александр не пiддав моє iм’я анафемi. А втiм, може, вiн i хотiв це зробити, але не змiг, оскiльки бiльшiсть його пiдлеглих шанували вiйськовi традицiї своєї епохи. В Середньовiччi вiйна є невiд’ємною частиною повсякденного побуту, i за цих умов повага до гiдного ворога не просто красива поза, не шляхетний жест, а життєва необхiднiсть, вiддушина для гуманiзму у свiтi, де панують жорстокiсть i насильство...
*
За три десятилiття, що минули вiд часу нашої останньої зустрiчi, Александр сильно змiнився. Тепер вiн мав подобу шiстдесятирiчного, за мiрками простих смертних, чоловiка. Шкiра на його гладко виголеному обличчi стемнiла, помiтно загрубла, на чолi та перенiссi утворилося безлiч зморщок, а в густому каштановому волоссi виднiлися сивi пасма. Проте лице його зберiгало колишнiй вольовий вираз, сiро-сталевi очi дивилися на свiт владно й рiшуче, ще яскравiше, нiж ранiше, палав у них вогонь фанатизму.
Якийсь час ми мовчки розглядали один одного, освiжаючи свою пам’ять i поповнюючи її новими враженнями. Я мусив визнати, що така зовнiшнiсть, яку зазвичай приймають лише найстаршi з чаклунiв, дуже пасує Александровi.
— Якщо ти хотiв приголомшити мене своїм вiзитом, — повiльно проказав вiн, — то тобi це вдалося. Я здивований, брате. — Вiн вимовив ключовi слова, що привели в дiю чари проти пiдслуховування, i знову звернувся до мене: — За правилами родинного етикету нам треба потиснути один одному руки. Та я не вважаю це вдалою iдеєю.
— Згоден, — кивнув я. — Нам можна присiсти?
— Певна рiч. Прошу, сiдайте, де вам завгодно.
Ми з Брендою влаштувалися в зручних крiслах бiля вiкна. Александр також сiв i перевiв свiй жорсткий погляд на сестру:
— Отже, ти i є Бренда? Востаннє я бачив тебе ще малою.
— Шкода, я не пам’ятаю цього, — чемно вiдповiла Бренда.
— Ти була милою дитиною i стала гарною дiвчиною, — вiв далi Александр. — Чоловiки на тебе, мабуть, заглядаються.
— Ще б пак! — пирхнула Бренда. — Твої лицарi аж баньки вилуплювали.
— Це й зрозумiло. Ти дуже приваблива жiнка.
— Але вони вважали мене за хлопця! Яка гидота!
