Александр знизав плечима:
— Пороки людськi незчисленнi. Навiть найкращi з нас грiшать — якщо не дiлом, то думками й словами.
— Як ти, наприклад, — єхидно вставив я; понад усе мене дратував у Александровi його цинiзм. — Ти згрiшив, вiдрiкшись вiд сiм’ї, i твоя провина не лишилася без кари. Гаральд, твiй син, викоханий i вихований тобою, вiдрiкся вiд iстинного Бога.
Александр закусив губу i злостиво глянув на мене:
— А щоб тебе покорчило, Артуре! Умiєш ти дiстати людину!.. Навiщо ти прийшов? Що тобi треба?
— Своє я вже отримав, — вiдповiв я з кривою усмiшкою i задiяв перше з мого джентльменського набору заклять.
Мiй старший брат був миттю знерухомлений i позбавлений доступу як до Формотворчих, так i до своїх внутрiшнiх магiчних ресурсiв.
— Можеш говорити, — дозволив я. — Але кликати на допомогу не раджу. Однаково тебе нiхто не почує. Ти сам подбав про це.
— Негiдник! — гнiвно мовив Александр, не в змозi поворухнутися. Очi його палали безсилою люттю. — Ти пiдлий i безчесний! Ти став ще пiдступнiший, нiж був ранiше. Я прийняв тебе як родича, а ти...
— I свого виродка ти викликав з тiєї ж причини? — в’їдливо запитав я. — Мабуть, для того, щоб улаштувати зворушливу зустрiч дядька з небожем?
— Вiн викликав Гаральда? — здивувалася Бренда.
— А що ж ти думала? З того моменту як Александровi доповiли про нас, я був напоготовi i пильно стежив за Формотворчими. Вiн зв’язувався з кимсь через Сапфiр.
— З Гаральдом?
— Певен, що з ним. Мовляв, привалила удача, синку, здобич сама полiзла в пастку. Чекаю на групу пiдтримки з Порядку.
— Iдiот! — прогарчав зi свого крiсла Александр. — Думаєш, я заодно з Гаральдом? Та я так само засуджую його змову з Порядком.
— А навiщо покликав його?
— Я не кликав його! Лише попередив про твiй вiзит. Щоб вiн випадково не сунувся сюди.
— Виходить, ти збрехав мамi й дiдовi, — сказала Бренда. — Ти спiлкуєшся з Гаральдом!
— Вiн мiй син, — вiдрубав Александр. — А ти, Артуре, дурень! Як ти мiг повiрити, що я замiшаний у Гаральдовi iгри.
Я сардонiчно розсмiявся:
— Це ти дурень, брате! Ти завжди був тугодумом. Я знав: якщо дати тобi мало часу, ти запанiкуєш i утнеш дурницю. Я не сумнiвався, що тобi вiдомо, де Гаральд, принаймнi, вiдомо, як з ним зв’язатися, i єдине, чого я хотiв вiд тебе, ти вже зробив. Ти повiдомив йому, що я тут, i тепер вiн точно з’явиться, бо полює на мене.
Александр застогнав, дико витрiщивши очi. Лише зараз вiн збагнув, якої помилки припустився, але нiчого виправити вже не мiг.
А Бренда глянула на мене з тривогою й захопленням:
— Чому ти зразу не сказав про свої плани? Ми б улаштували Гаральдовi чудову пастку.
— Пастка i так гарна, — вiдповiв я. — А якби про це знало багато людей, могла б довiдатись i мама. А вона б точно попередила Александра.
— Мерзотник! — простогнав мiй старший брат. — Який же ти мерзотник, Артуре!
— Це твiй син мерзотник. Вiн перший зажадав моєї смертi. Я навiть не пiдозрював про його iснування, а вiн нацькував на мене чудовисько з Порядку. I завваж: зi мною була Юнона, але Гаральда це не зупинило. Заради своїх амбiцiй вiн ладен був пожертвувати нашою матiр’ю.
— Вiн не знав, що вона там!
— Правда? — скептично запитав я. — Ну, припустiмо, що й справдi не знав. А якби знав, це вплинуло б на його плани? Скажи чесно. Не менi — собi скажи.
Александр важко зiтхнув:
— Гаральд геть втратив розум, коли злигався з Порядком... I винен у цьому Амадiс!
— Га? — здивувався я.
— Так, так! Це наш зведений брат зiпсував мого сина. Коли Гаральд уперше з’явився в Сонячному Мiстi, якраз було свято зимового сонцестояння. Вiн вiдвiдав урочисту службу в Головному Храмi, i тi дешевi трюки в Амадiсовiм виконаннi, всiлякi „чудеса” й „одкровення”, справили на нього несподiвано сильне враження. Я не заперечую, що Амадiс майстер запудрювати мiзки простим смертним, вiн дуже ефектний у ролi жерця Мiтри i має унiкальний дар переконання... Та хiба мiг я подумати, хiба могло менi привидiтися навiть у кошмарному снi, що вiн здатен запаморочити голову моєму синовi!
— Ах, друже Горацiо! — сказав я.
Александр запитливо пiдвiв брови:
— Про що ти?
— Та, власне, нi про що. Просто я забув, що начитанiсть нiколи не належала до твоїх чеснот. У довiльному викладi це звучить так: на свiтi є багато незбагненних речей, якi не снилися навiть наймудрiшим. А ти аж нiяк не мудрий... Ну, гараз. Що було з Гаральдом далi?
— А що далi? Вiн мав з Амадiсом тривалi бесiди, уважно слухав його проповiдi, студiював вашу бiсiвську Книгу Пророкiв... Словом, коли ми знову зустрiлися, Гаральд був уже iншою людиною. Заявив менi, що знайшов iстинного Бога, i цей Бог — Порядок... Прокляття! — Александрова щока нервово затiпалася. — Я виховав Гаральда ревним християнином, вiн нiколи не сумнiвався у своїй вiрi — i ось тобi! Мало того, вiн не просто вiдрiкся вiд Христа i прийняв Мiтру, вiн пiшов на прямий контакт iз Порядком i зараз не усвiдомлює своїх учинкiв.
— Направду кажуть, — ущипливо промовила Бренда, — примусь дурня Богу молитися, вiн i лоба розiб’є.
Александр люто зиркнув на неї, однак промовчав. А я встав з крiсла, неквапно розкурив сигарету i пройшовся по кiмнатi.
— Отже, — сказав я, — ти стверджуєш, що твiй син не контролює себе?
— Атож. Ним керує Порядок. Його треба рятувати, а не карати... — Братова щока ще дужче затiпалася. — Артуре, я нiколи тебе нi про що не просив. Але зараз... — Його владне, вольове обличчя спотворила гримаса пекучого болю. Йому було нестерпно важко вимовляти цi слова, звертаючись до мене, i все-таки заради сина вiн переступив через свою гордiсть. — Не убивай Гаральда, прошу тебе. Зжалься над ним, дай йому шанс виправитися. Нехай нас посадять в одну камеру, я зможу вiдрадити його... переконати в згубностi зв’язку з Порядком.
Я зупинився за крок вiд Александра i струсив попiл на пiдлогу мiж нами.
— Я матиму на увазi твоє прохання, брате. Але нiчого не обiцяю. Все залежатиме вiд обставин. Я не хочу проливати кров родича, хай навiть це кров вiд кровi твоєї. Проте...
Я замовк, вiдчувши, що поблизу хтось оперує силами Порядку, намагаючись подолати блокувальнi чари. Цей „хтось” дiяв iз граничною обережнiстю, але я був насторожi i не дозволив йому заскочити мене зненацька.
Викликавши Образ Джерела, я завбачливо вiдступив до стiни. Бренда мерщiй схопилася з крiсла i приєдналась до мене, стискаючи тонкий, щiльний жмут Формотворчих.
А за секунду посеред кiмнати матерiалiзувалися три фiгури. Двi з них були точними копiями Агнця, що вiдвiдав мене в Дiаниних Сутiнках. Мiж ними, гиденько посмiхаючись, стояв високий темноволосий хлопець. Його вилицювате обличчя було молодшою i ще злiшою версiєю Александрового лиця.
— Привiт, тату! — сказав вiн, швидко глянувши на свого батька. — Бачу, тебе пов’язали. Не бiда, зараз ми допоможемо тобi — от тiльки розберемося з цим прислужником диявола.
Гаральд, син Александра, гостро зиркнув на мене i клацнув пальцями. За цим знаком один з Агнцiв бебехнув потужними iзоляцiйними чарами. Я зустрiв їх контрзакляттям — тим самим, що намовляв пiвгодини.
На перший погляд, моє закляття не подiяло. I на другий — також. Мiй Образ i Знаки Янь Агнцiв зникли,
