частина третя
ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА
Друга моя подорож до Серединних свiтiв не була така небезпечна, як перша. Нi менi, нi моїм супутникам — братовi, сестрi й дочцi — не загрожувала анi загибель, анi втрата пам’ятi, анi перетворення на дитину. Проте нескiнченнiсть залишалася нескiнченнiстю, i до неї належало ставитися з великою обережнiстю. Навiть менi — адептовi Джерела. Навiть я не мiг подолати її миттєво — доводилося йти Тунелем. Iти через пекло, щоб потiм знов повернутися в людськi свiти — але вже по iнший бiк нескiнченностi...
Ми поступово розганялися. Картини свiтiв навколо нас миготiли ще швидше, анiж тодi, коли Бренда витягала нас iз Хаосу. Я впевнено прокладав Тунель у потрiбному напрямку i без поспiху нарощував швидкiсть, щоб дати рiдним можливiсть потроху призвичаїтися до такого карколомного польоту.
Найдужче хвилювалася Пенелопа. Вона мiцно тримала мене за руку, i я вiдчував її нервове тремтiння. Брендон мав незворушний вигляд, але я розумiв, що вiн лише вдає спокiй, а насправдi гранично напружений. А от Бренда переживала найменше — схоже, її невгамовна цiкавiсть i жага до пригод перемогли природний для всiх людей страх перед зустрiччю з невiдомим.
Наближаючись до бар’єру нескiнченностi, я наказав усiм трьом вiд’єднатися вiд Формотворчих. Нас огорнула фiолетова iмла, на зразок тiєї, що виникала при входi в Тунель, але наразi це було явище не статичне, а динамiчне. За секунду ми пролiтали через мiльярди свiтiв, i щосекунди їх ставало дедалi бiльше. Надходив критичний момент, коли за скiнченний промiжок часу нам належало проминути нескiнченну їх кiлькiсть...
— Готуйтеся! — гукнув я, i ми ступили в нескiнченнiсть.
Ми провалилися в безодню й досягли її дна. Те, що чекало нас там... Навiть надра наднової зiрки видалися б теплою купiллю в порiвняннi з тим несамовитим шаленством стихiй, що коїлося навколо нас. У математицi є такий символ: „?” — вiсiмка, покладена на бiк, абстракцiя, що позначає нескiнченну величину. Тут ця абстракцiя ставала реальнiстю, тут геть усе вимiрювалося в символах нескiнченностi. Тут була точка дотику Порядку й Хаосу, тут Янь та Iнь накладалися один на одного, вступаючи в безпосереднiй контакт. Градiєнт ентропiї тут був нескiнченний, потужнiсть Формотворчих також нескiнченна. В один момент Порядок виривав iз безоднi Хаосу еони i створював свiти, а вже наступної митi Хаос знову поглинав їх. Ми бачили, як народжувались i вмирали галактики в мiкроподобах Великого Вибуху. Це був перманентний Рагнарок, у якому не було мiсця нi простим смертним, нi безсмертним чаклунам. Тут була люта боротьба двох стихiй на межi, де закiнчується їхня влада.
Мiй Образ Джерела оберiгав нас вiд неминучої загибелi в цих катаклiзмах. Вiн допомiг нам безперешкодно подолати бар’єр, i за хвилину ми знову мчали звичайним Тунелем повз звичайнi свiти — тепер уже Серединнi, прилеглi до Джерела.
Мої супутники вражено мовчали, приголомшенi всiм побаченим i пережитим. Я спецiально продовжив наш рух за iнерцiєю, щоб дати їм час опам’ятатися.
— Брате, — нарештi вичавив iз себе Брендон; голос його лунав незвично хрипко. — Ти могутнiй! Без тебе ми не мали б жодних шансiв...
— Я знала, що так буде, — сказала Бренда. — Бо була знайома з граничними умовами. А проте... Якщо Бог є, то хай вiн буде проклятий, що створив таке пекло.
— Бiдолашна мама, — тихо мовила Пенелопа.
Вiдчайдушним зусиллям волi я примусив себе не думати про Дiану i про те, що спiткало її в нескiнченностi. Оскiльки ми вже були в Серединних свiтах, я скористався Образом Джерела i перемiстив нас iз Тунелю прямiсiнько на Землю Артура — у свiт, де прожив останнi двадцять рокiв i який вирiшив назвати на честь свого прадiда. За мiсцевим часом моя вiдсутнiсть тривала трохи довше мiсяця.
Ми опинились на узлiссi, в безлюднiй мiсцинi, але неподалiк вiд дороги, що вела до замку Каер- Сейлген. Ще напередоднi я вирiшив, що найкраще з’явитися в Лохланi, на моїх власних землях, де я був повновладним господарем.
Сонце вже стояло на вечiрньому прузi. День був по-осiнньому прохолодний, дув сильний пiвнiчний вiтер. Бренда негайно поставила обидвi свої валiзи на землю, видобула з однiєї тепле манто й накинула собi на плечi.
— I що далi, Артуре? — запитала Пенелопа, мерзлякувато пощулившись. Брендон люб’язно запропонував їй свою куртку; вона подякувала i вдягла її.
— За пiвтори милi звiдси мiй замок Каер-Сейлген, — сказав я. — Але ми не можемо отак зразу перемiститися туди. Хоча це чаклунський свiт, тут поки невiдоме явище тунельного переходу, i якщо ми з’явимося в замку нiзвiдки, нас, чого доброго, вважатимуть демонами. Тому нам доведеться сiсти на старих добрих конячок i в’їхати в Каер-Сейлген належним чином. Правда, сама моя поява разом з вами в цих краях викличе багацько питань, але я тут хазяїн, i нiхто не стане вимагати вiд мене пояснень.
— Авжеж, — погодився Брендон. — Феодалiзм має свої переваги — якщо, звiсно, ти сам феодал... Мiж iншим, Артуре. Формотворчi тут справдi „кусаються”. I дуже боляче.
— А я вже встановила контакт, — похвасталася Бренда. — Через Сапфiр. Виявляється, це раз плюнути.
Поки Брендон i Пенелопа зосереджено проробляли „це раз плюнути”, сестра поцiкавилася:
— А де вiзьмемо коней? Поцупимо в тутешнiх циганiв?
— Та нi, обiйдемося без конокрадства. Вчора я зв’язувався з Морганом Фергюсоном i попросив його подбати про транспорт. — Я дiстав з кишенi дзеркальце й зосередився. — Зараз побалакаю з ним.
Поверхня дзеркальця вкрилася дрiбними брижами, потiм воно стало матовим i проказало Моргановим голосом:
— Кевiн? Ну, нарештi!
Туман розсiявся, i я побачив Фергюсона. За його плечима була висока спинка шкiряного крiсла, а в верхньому правому кутку дзеркальця виднiвся край якогось портрета.
— Як справи? — запитав Морган. — Вже повернувся?
— Так. Зараз я в Лохланi.
— Чому так далеко?
— Бо так треба. Я вже казав, що зi мною будуть родичi, брат i двi сестри. — (Ще коли ми готувалися в дорогу, я вирiшив видавати Пенелопу за свою сестру. Було б дуже важко пояснити людям, звiдки в мене з’явилася доросла дочка; а крiм того, я ще не був готовий розповiсти Дейдрi про Дiану...) — Поки вони втрьох поживуть у моїх володiннях, а тим часом ми вирiшимо, як їх представити в Авалонi.
— Тут нiчого вирiшувати, — знизав плечима Морган. — Представимо як є — брат i сестри. Люди вже знають, що ти знайшов рiдню.
— Он як! — здивовано мовив я i наблизив дзеркальце до своїх очей, збiльшуючи кут огляду. Здогад, що промайнув у моїй головi, виявився вiрним: Морган сидiв у Колiновiм крiслi, а над ним висiв портрет Дейдри з букетом волошок у руках. — Друже! Що ти робиш у королiвському кабiнетi?
Морган силувано посмiхнувся:
— Зараз це кабiнет регента королiвства. I я перебуваю в ньому за своєю новою посадою.
Я аж вирячився:
— Що?! Невже Колiн..?
— Нi, не вмер. Просто зрiкся престолу i зник у невiдомому напрямку.
Роззявивши рота, я кiлька секунд перетравлював цю звiстку. А коли трохи оговтався, менi раптом спало на думку, що тепер мiж мною та престолом бiльше не стоїть мiй друг Колiн, а нового короля, хто б ним не став, я зможу потiснити без зайвих докорiв сумлiння. Зрештою, я майбутнiй чоловiк Дейдри, єдиної доньки короля Брiана; до того ж, мiй прадiд був законним правителем Логрiсу...
— Коли це сталося? — запитав я.
