а Бренда втратила зв’язок з Формотворчими.
— От ти i зловився, дядьку Артуре, пекельний вилупку! — з похмурою урочистiстю мовив Гаральд, дивлячись на мене не просто з ненавистю, а з несамовитою ненавистю релiгiйного фанатика. — Тепер не втечеш. Ти, мабуть, думав, що раз убив одного Агнця, то й по всьому? А дзуськи! Бог любить трiйцю.
— Ти ж вiдрiкся вiд Трiйцi, — нагадав я йому. — I прийняв Мiтру.
— Пусте, — вiдмахнувся Гаральд. — Коли я ближче познайомився з Господом, то зрозумiв, що мiтраїзм — така ж облуда, як i християнство. Бог єдиний, i вiн Порядок, а решта — вiд лукавого. Батько довго годував мене байками про цього єврея-вiдступника, Iсуса з Назарета, потiм Амадiс труїв менi всяку туфту про Мiтру, та нарештi я прозрiв i збагнув, що iстина в самому Порядку. У ньому i лише в ньому. А ти служиш Сатанi, Артуре. Тому ти мусиш умерти.
— Гаральде, безумцю! — вигукнув Александр. — Що ти робиш? Опам’ятайся! Порядок не Бог, це лише частина Всесвiту, створеного Всевишнiм, що стоїть над усiм сущим. Як i Хаос, Порядок...
— Мовчи, батьку! — суворо перебив його Гаральд. — Не блюзнiрствуй! Порядок сама досконалiсть, i не смiй рiвняти його з нечистим, потворним Хаосом. Сподiваюся, колись ти послухаєшся мене, пiдеш iз мною й подивишся на iстинний лик Господа — грiзний i прекрасний. Тодi ти прозрiєш i покаєшся. Господь милостивий, вiн простить тебе.
Менi стало по-справжньому моторошно. Агресивний фанатизм Гаральда перевершив мої найпохмурiшi сподiвання. Вiн нагадував менi мого батька Утера в найгiршi днi його життя, коли той, перебуваючи в станi жорстокої депресiї, починав мрiяти про повсюдне торжество iдеалiв Порядку. Але якщо Утер мав строгi моральнi настанови мiтраїзму, що не дозволяли йому всерйоз думати про втiлення своїх мрiй у реальнiсть, то примiтивна первiсна релiгiя Гаральда, була позбавлена будь-яких етичних норм. Навiть мiй кузен Дiонiс, вiдомий у Сутiнках песимiст, i той не припускав, що Гаральд так глибоко загруз у Порядку.
— Годi, — сказав я. — Тут не теологiчний семiнар. Менi набридла твоя маячня.
Гаральд вишкiрився в паскуднiй посмiшцi:
— Авжеж! Тобi, вiдзначеному дияволом, неприємно чути про Господа. Ну що ж, скоро ти взагалi нiчого не почуєш, крiм могильної тишi.
— Обережно, — попередив його Александр. — Артур приготував якусь каверзу. Вiн знав, що ти з’явишся. Вiн навмисно влаштував так, щоб ти з’явився.
— Он як! — сказав Гаральд, з цiкавiстю глянувши на мене. — Тодi вiн дурний. Цього разу хитрун перехитрив себе. Вiн жадав зустрiчi з мною — i вiн побачив мене. Тепер його чекає побачення зi смертю. Нарештi вiн постане перед судом Всевишнього i буде скинутий у Хаос.
— Зупинися, Гаральде, — ще раз спробував напоумити сина Александр. — Артур грає з тобою...
— Вже не грає, вже догрався. Вiн позбавлений своєї диявольської сили i тепер цiлком у моїх руках, що є руками Господнiми, його караючою десницею.
Александр приречено зiтхнув, збагнувши марнiсть своїх зусиль.
— Артуре, — озвалася Бренда, дивлячись на Гаральда з жалiстю й вiдразою. — Це параноя. Його мiсце в психлiкарнi, серед божевiльних.
— Боюся, вiн невилiковний, — зауважив я.
— Боюся, що так, — погодилася сестра. — Що робити?
— Можете молитися своєму нечистому заступнику, — глузливо порадив Гаральд. — Але вiн вас не врятує. Супроти двох Агнцiв Божих диявол безсилий.
За його наказом чудовиська вихопили з пiхв величезнi мечi i завмерли, в очiкування подальших розпоряджень. Бренда пiдступила до мене впритул, мiцно стисла мою руку i подумки сказала, що Брендон будь-якої митi може забрати нас звiдси, подолавши блокування Тунелю.
„Гаразд, — вiдповiв я. — Будьте напоготовi, але без моєї команди нiчого не починайте”.
Втiм, до Брендонової допомоги я вдаватися не збирався, позаяк подiї розгорталися в цiлковитiй вiдповiдностi до мого сценарiю. Те моє закляття, що позiрно було зруйноване iзоляцiйними чарами, насправдi спрацювало. Я складав його дуже довго, але воно було варте цього. Я не хотiв вступати в силову боротьбу з Агнцями з їхнiми Знаками Янь, тому вирiшив схитрувати. Моє надскладне закляття пробило в iзоляцiї крихiтну, зовсiм непомiтну дiрочку, i, на вiдмiну вiд решти присутнiх, я мав зв’язок iз зовнiшнiми силами...
— Ви не думаєте захищатися? — запитав Гаральд, бачачи, що моя Ескалiбур досi висить на поясi. — Це похвально. Вам зарахується покiрнiсть волi Господнiй.
Я вирiшив дати йому останнiй шанс:
— А як же Бренда? Вона непричетна до наших розборок.
Гаральд мигцем глянув на Бренду i похитав головою:
— Вона вже зробила свiй вибiр. Ставши на твiй бiк, вона образила Господа, i лише смерть очистить її вiд грiха.
— А Брендон? А Пенелопа? А Юнона? Їх ти теж хотiв убити, бо вони були зi мною?
Гаральд лише похмуро посмiхнувся.
У широко розплющених очах Александра застиг жах, а з його грудей вирвався стогiн вiдчаю.
Я мiг би сказати братовi: „От бачиш! Я мушу його вбити. Якщо зараз я вмию руки, то потiм буду довго змивати з них кров, що проллється з вини твого сина...”
Але я не сказав цього. Це було б схоже на самовиправдання, а я не збирався виправдуватися. Я розумiв, що цей учинок важким тягарем ляже на мою совiсть, проте на iншiй шальцi терезiв були життя тих, кого я любив, а також тих, кого не любив, тих, до кого був байдужий, i тих, кого зовсiм не знав. Усiх їх, незалежно вiд моїх симпатiй, єднало одне — вони були людьми i мали право на життя... Як, власне, й Гаральд. Я мав зробити вибiр — i зробив його.
— На жаль, брате, — звернувся я до Александра, — я не можу виконати твого прохання. Твiй син небезпечний виродок. — З цими словами я викликав Образ Джерела. — Менi його нiтрохи не шкода.
Щойно з’явився Образ, iзоляцiйнi чари зруйнувалися, але Агнцям було вже пiзно тягтися за своїми Янь. Я влiпив по них потужним i дуже ефективним закляттям, що приготував спецiально для цього випадку.
Навiть не пискнувши, чудовиська розтанули в повiтрi. Разом з ними зник i Гаральд, чиє обличчя в останню секунду життя виражало тупий подив. Вiн навiть не втиг зрозумiти, що зазнав поразки.
Я вчинив убивство — i не в приступi гнiву, не в запалi боротьби, а обдумано й холоднокровно, зваживши всi „за” та „проти”. Я анiтрохи не шкодував про втраченого родича. Гаральд був надто мерзенний, дурний i жалюгiдний, щоб я мiг побажати йому довгих рокiв життя. Вiн був безнадiйний, i те, що я зробив з ним, було актом вищого милосердя.
— Гаральде! — заволав Александр. — Гаральде!.. Артуре, що з моїм сином?
— Його бiльше немає, — втомлено вiдповiв я. — Я розщепив його на атоми i розвiяв їх по безкрайнiх просторах Всесвiту. Вiн анi секунди не страждав.
— Боже! — убито прошептав Александр. — Гаральд, мiй син... Ти вбивця, Артуре! Я ненавиджу тебе!
Я розумiв, що сперечатися зараз марно, тому мовчки зняв iз брата закляття нерухомостi i приготувався вiдбити його атаку, викликану безсилою люттю та розпачем. Добрячий удар у щелепу змусив би його тверезiше оцiнити ситуацiю.
Однак Александр продовжував сидiти в крiслi, не виказуючи жодних ознак агресивностi. Вiн лише зручнiше вiдкинувся на спинку й заплющив очi. По його щоках котилися сльози.
— Брате, — врештi мовив вiн. — Ти розумiєш, що вiдтепер мiж нами не може бути миру?
Я гiрко всмiхнувся i вiдповiв:
— Ми й ранiше не були сердешними друзями.
До мене пiдiйшла Бренда i поклала руку на моє плече.
— Нам час повертатися, Артуре.
— Так, — сказав я. — Тут нашi справи залагодженi. Тепер нас чекає шлях у нескiнченнiсть, до Джерела.
