нiж вдається їх знищити. Як свiдчить практика, iнтелект, що перевершує людський на порядок i бiльше, вкрай нестiйкий i стовiдсотково схильний до психозiв, тому вся населена частина Всесвiту перебуває пiд владою чаклунiв — нехай могутнiх, нехай непiдвладних старостi, та все ж людей, — а Бог, якщо вiн є, вочевидь, волiє не втручатися в справи мирськi.
Одночасно сильнi й слабкi, могутнi та безпомiчнi, мудрi й невiгласи, надiленi безлiччю вад i чеснот, люди виявилися єдиними iстотами, здатними пiдстрибнути вище власної голови i стати хазяями Всесвiту... ну, якщо не хазяями, то управителями вже точно. Обряд Причастя (чи то вiдкритий кимсь ще в незапам’ятнi часи, чи то дарований Всевишнiм — тут думки розходилися) дав обраним доступ до Формотворчих Сил, а разом з цим запричащенi чаклуни отримали владу над свiтами i всiм сущим у них. Я завжди вважав, що ми, Володарi Екватора, занадто могутнi як на людей, i за iронiєю долi саме на мою голову звалилася сила ще фундаментальнiша, ще глибиннiша — Сила, що породжує самi Формотворчi.
За старих часiв люди (за винятком мого прадiда Артура та його двоюрiдного брата Мерлiна) були позбавленi доступу до Джерела. Лише королi Логрiсу з династiї Лейнстерiв отримували вiд нього мiзернi крихти могутностi — але так не могло тривати довiку, i з моїм приходом все змiнилося. А втiм, вiддам собi належне: я з’явився вчасно, щоб утрутитися в боротьбу за володiння Силою. Колишня Хазяйка втратила контроль над Джерелом i загинула, а її мiсце зайняла Бронвен — дуже легковажна й безвiдповiдальна молода особа. В нашiй розмовi Ворог назвав мене Хазяїном Джерела, проте це було не так. Персоною номер один бiля Джерела все-таки залишалася Бронвен, вона мала з ним тiснiший зв’язок, хоч об’єктивно я був сильнiший за неї. Я мiг посiсти це мiсце лише знищивши її — але поки не мав таких планiв. Звичайно, якщо розум Бронвен не витримає випробування Силою, менi доведеться вбити її, i я зроблю це... зi сльозами на очах. Нiде правди дiти, вона менi подобалася, моя Снiгова Королева...
Нi! Це неправильно, несправедливо, так не має бути! Така могутнiсть не для людей. Чому ти, Боже — Мiтро, Зевсе, Єгово, Брамо, Одiне, Перуне, Чи-Як-Там-Тебе-Звуть, — чому ти, якщо iснуєш, сам не хочеш керувати свiтом? Твої дiти надто слабкi й порочнi, щоб зайняти твоє мiсце.
Джерело не зробило мене мудрiшим, добрiшим, людянiшим. Воно дало менi лише голу силу, я став надзвичайно могутнiм, але за людськими мiрками нiтрохи не змiнився — нi в кращий (на жаль!), нi в гiрший (на щастя!) бiк. Щосекунди я почував цей величезний дисбаланс мiж моєю людською сутнiстю i нелюдськими можливостями, вiн зi страшною силою давив на мою психiку, загрожував зруйнувати її будь-якої митi. Проте я сподiвався, що витримаю. Я вiдчайдушно намагався не збожеволiти, i поки менi це вдавалося. Але як поведуться iншi? Колiн, Бронвен, тi, хто прийде слiдом за ними i слiдом за мною? Щодо iнших я не був певний, я звик покладатися лише на себе.
Пандорина скринька вiдкрита, джин випущений з пляшки, i я не бачив способу загнати його назад. Що б я не робив, всупереч усiм моїм намаганням, коло адептiв Сили розширюватиметься. Цей процес став незворотний ще вiдтодi, як Бронвен здолала колишню Хазяйку i пропустила Колiна до Джерела. Тепер на черзi Дана — i, може, Морган. А таємниця, вiдома кiльком людям, перестає бути таємницею. Незабаром усi чаклуни й вiдьми Логрiсу (а також iнших країн Землi Артура) знатимуть про Джерело, тож для його захисту вiд численних посягань я потребуватиму соратникiв — цебто нових адептiв.
На що перетворять свiт люди з такою могутнiстю? Як їх зупинити, коли вони переступлять незриму, невiдчутну грань мiж розумом та безумством? Чи зможу я сам утриматися, балансуючи на краю безоднi?.. У марних пошуках вiдповiдей на цi запитання я нарештi заснув.
Слава богу, спав я без сновидiнь. Лише насамкiнець менi наснилося, що лежу в густiй зеленiй травi, поклавши голову на Дейдринi колiна, а вона нiжно гладить мою чуприну, — та це вже був не сон, а радше вiдгомiн реальностi.
Прокинувшись, я виявив, що трава навкруги помаранчева, а моя голова лежить на Юнониних колiнах — що теж було приємно. На хвилю я знову вiдчув себе маленьким хлопчиком, маминим синочком... Великий Зевсе! Як менi бракувало моєї матусi, коли я жив на Землi Артура!
— Знову ховався вiд мене, — докiрливо мовила Юнона, i я був вдячний їй, що вона не заговорила про Дiану. — Чому не сказав, що збираєшся в Хаос?
— Щоб ти не хвилювалася.
— Я б менше хвилювалася, якби була з тобою.
— Саме цього я й не хотiв. Я взагалi волiв би побалакати з Ворогом вiч-на-вiч.
— А проте взяв iз собою Брендона й Пенелопу.
— На жаль, довелося.
Мама трохи помовчала, потiм багатозначно сказала:
— Ворог порадив тобi зайняти батькiв трон.
— Так, — неохоче пiдтвердив я.
— Гадаю, — вела далi Юнона, — вiн має рацiю.
— А як же Брендон? — запитав я. — Ти вже розлюбила його?
Вона насупила брови i з мукою подивилася на мене:
— Не кажи так, синку, це нечесно. Ви обоє менi дорогi, але зараз iдеться не про почуття, а про державнi справи. З вас двох ти старший i сильнiший, тому саме ти маєш зайняти престол. Брендон це розумiє.
— Ще б пак! Вiн багато чого розумiє. Вiн дуже тямущий. До того ж вiн слухняний син.
Маминi щоки зашарiли:
— На що ти натякаєш?
Я пiдняв голову з її колiн i сiв поруч з нею.
— Мамо, — м’яко промовив я. — Не дури себе. Зараз ти керуєшся саме емоцiями. Нi для кого не секрет, що ти завжди хотiла бачити мене батьковим наступником. I тепер намагаєшся переконати i мене, i саму себе, що Брендон має поступитися менi лiдерством в iнтересах справи. А насправдi це лише зашкодить єдностi опозицiї, внесе розкол у її лави, збентежить i обурить багатьох Брендонових прихильникiв.
— Але ти...
— У будь-якому разi, на мою участь у вашiй грi не розраховуй. Я не ворогуватиму з Амадiсом.
— Через дурну дитячу сентиментальнiсть?
— Зокрема через це. У нас завжди були гарнi стосунки. Амадiс навiть подарував менi Ескалiбур...
— Не подарував, а позбувся. Вiн просто боявся брати її до рук. Цей безхребетний тюхтiй навiть не наважився вимагати у Брендона повернення батькової Грейндал.
Я байдуже знижав плечима:
— Ну то й що. Зрештою, кожен має свої вади. Вiдколи Амадiс став королем, минуло небагато часу. Я вважаю, що йому треба дати шанс.
— Шанс! — пирхнула Юнона. — Вiн уже розтринькав усi свої шанси! Рахiль цiлком вiдсторонила його вiд справ i тепер править його iм’ям, а милий твоєму серцю Амадiс лише виконує обов’язки верховного жерця Мiтри, керує обрядами, влаштовує пишнi церемонiї i все таке iнше, на що вiн майстер. А вся свiтська влада в Домi зосереджена в руках Рахiлi.
— Брендон каже, що з неї вийшла непогана королева, — зауважив я.
— Вiн хоче так думати, щоб умити руки й вiдiйти вiд справ. Я, втiм, не заперечую: Рахiль справдi розумна, вольова й енергiйна жiнка. Вона вже довела, що має хист до державницьких справ. Iнша рiч, у чиїх iнтересах...
— Стоп! — сказав я, збагнувши, до чого гне Юнона. — Навiть не думай читати менi лекцiю про змову пiдступних сiонiстiв. Я вже давно не вiрю в такi дурницi.
— Це не дурницi, Артуре. Ти знаєш, я далека вiд антисемiтизму, але те, що витворяє Рахiль, — справжнiсiньке неподобство. Коли я була королевою Свiтла, то завжди ставила iнтереси Дому твого батька понад усе. А Рахiль нiколи не забуває, що вона — дочка Iзраїлю, i в усiх своїх дiях керується саме цiєю обставиною.
— Її можна зрозумiти, — сказав я. — Як i кожна iзраїльтянка, вона вважає свiй Дiм богообраним.
— Атож. Вона щира в своїх переконаннях — та хiба це має значення. Головне, що вона править Домом Свiтла, твоїм рiдним Домом, Артуре, як колонiєю Дома Iзраїлевого.
Я зiтхнув:
— Будь ласка, не тисни на мене, мамо. Не грай на моєму патрiотизмi, а тим бiльше — на неiснуючому антисемiтизмi.
