Ляльковий дім

Нора. По-твоєму, треба було…

Хельмер. Ти тільки уяви собі, як людині з такою плямою на совісті доводиться брехати, вивертатися, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед своїми близькими, навіть перед дружиною і власними дітьми. А от щодо дітей — це найгірше, Норо.

Нора. Чому?

Хельмер. Тому що отруєна брехнею атмосфера заражає, розкладає все домашнє життя. Діти з кожним ковтком повітря сприймають зародки.

Нора (наближаючись до нього ззаду). Ти впевнений у цьому?

Хельмер. Ах, люба, я досить добре переконався в цьому під час своєї адвокатської діяльності. Майже всі, хто рано схибив у житті, мали брехливих матерів.

Нора. Чому саме матерів?

Хельмер. Найчастіше це починається від матері. Але й батьки, звичайно, впливають у тому ж дусі. Це добре відомо кожному адвокатові. А цей Крогстад усі роки отруював своїх дітей брехнею і лицемірством, ось чому я й називаю його морально зіпсованим. (Простягаючи до неї руки.) Тому хай моя миленька Нора обіцяє мені не просити за нього. Дай руку, що обіцяєш. Ну-ну, що це? Давай руку. Ось так. Отже, домовились. Запевняю тебе, мені просто неможливо було б працювати з ним; я відчуваю просто фізичну огиду до таких людей.

Нора (звільняє свою руку і переходить на інший бік ялинки) . Як тут задушливо! А у мене стільки клопоту…

Хельмер (встає і збирає папери). Так, мені також треба трішки попрацювати до обіду ось над цим. І костюмом твоїм займусь. І повісити на ялинку в золотих папірцях у мене, мабуть, дещо знайдеться. (Кладе їй руки на голову.) Ах ти, моя неоціненна співуча пташко! (Йде до кабінету і зачиняє за собою двері.)

Нора (помовчавши, тихо). Е, що там! Не буде цього. Це неможливо. Повинно бути неможливо.

Анна-Марія (на дверях ліворуч). Дітки так просяться до матусі.

Нора. Ні-ні-ні! Не пускай їх до мене! Побудь з ними, Анно-Маріє.

Анна-Марія. Ну, гаразд, гаразд. (Зачиняє двері.)

Нора (бліднучи від жаху). Зіпсувати моїх малят!.. Отруїти сім'ю! (Після короткої паузи підводячи голову.) Це неправда. Не може бути правдою, ніколи, ніколи у світі!

ДІЯ ДРУГА

Та сама кімната. У кутку, біля піаніно, стоїть обібрана, обтріпана, з обгорілими свічками ялина. На дивані манто і капелюх Нори. Нора сама; хвилюючись, ходить по кімнаті, нарешті зупиняється біля дивана і бере своє манто.

Нора (випускаючи з рук манто). Хтось іде! (Підходить до дверей, прислухається.) Ні… нікого. Звичайно, ніхто сьогодні не прийде. Перший день Різдва… І завтра також. Але, можливо… (Відчиняє двері і виглядає.) Ні, в скриньці для листів нічого немає, зовсім порожня. (Повертається назад.) Е, дурниці! Звичайно, він нічого такого насправді не зробить, нічого такого бути не може. Це неможливо. У мене троє маленьких дітей.

Анна-Марія (виходить з дверей ліворуч, несучи велику картонку). Ледве відшукала цю картонку з маскарадними костюмами.

Нора. Дякую. Постав на стіл.

Анна-Марія (ставить). Тільки тут безлад, вони, мабуть, розкидані.

Нора. О, розірвати б їх на шмаття!

Анна-Марія. Та що ви! Їх можна ще полагодити. Тільки трішки терпцю.

Нора. То я піду попрошу фру Лінне допомогти мені.

Анна-Марія. Що, знов підете через двір у таку негоду? Фру Нора застудиться… захворіє.

Нора. Це ще не так страшно… Як діти?

Анна-Марія. Бавляться новими іграшками, бідолашечки. Але…

Нора. Часто про мене питають?

Анна-Марія. Адже звикли бути біля матусі.

Нора. Та, бачиш, Анно-Маріє, мені тепер не можна багато бувати з ними, як раніше.

Анна-Марія. Ну, маленькі до всього звикають.

Нора. Ти гадаєш? По-твоєму, вони забули б матір, якби її не стало?

Анна-Марія. А боронь Боже! Не стало!

Нора. Слухай, Анно-Маріє… я часто думаю… Як це ти зважилася віддати свою дитину на чужі руки?

Анна-Марія. Довелося; хіба могло бути інакше, коли я стала годувальницею маленької Нори?

Нора. А як же ти згодилася піти годувальницею?

Анна-Марія. На таке-от хороше місце? Бідній дівчині у такій біді радіти треба було. Адже той поганець так-таки нічим і не допоміг мені.

Нора. Але твоя дочка, мабуть, забула тебе?

Анна-Марія. Ну, чому ж? Писала мені і коли конфірмувалась, і коли заміж виходила.

Нора (обвиваючи її шию руками). Старенька моя, ти була мені, маленькій, за матір.

Анна-Марія. Адже у бідолашечки Нори не було іншої, окрім мене.

Нора. І якби не було у моїх малих іншої, я знаю, ти б… Дурниця, дурниця, дурниця! (Відкриває картонку.) Піди до них. Мені тепер треба… завтра побачиш, яка я буду красуня.

Анна-Марія. Певно, на всьому балу красивішої не буде. (Виходить ліворуч.)

Нора (береться спорожняти картонку, але скоро кидає все). Ах, якби тільки наважитися вийти. Якби тільки ніхто не зайшов. Якби тільки тут не сталося без мене нічого. Дурниці. Ніхто не прийде. Тільки не думати, не думати про це… Треба почистити муфту. Красиві рукавички, чарівні рукавички… Але не треба думати, не треба! Раз, два, три, чотири, п'ять, шість… (Вигукує.) А! Ідуть! (Хоче кинутися до дверей, але зупиняється в нерішучості.)

З передпокою входить Фру Лінне. Уже без верхнього одягу.

Ах, це ти, Кристино! І більше там нікого немає?.. От добре, що ти прийшла.

Фру Лінне. Мені сказали, ти заходила, питала про мене.

Нора. Так, я саме проходила мимо. Мені так потрібна твоя допомога. Сядемо сюди, на диван. Бачиш, завтра ввечері у мешканців нагорі, у консула Стенборга, костюмований вечір, і Торвальд хоче, щоб я була в неаполітанському вбранні і протанцювала тарантелу. Я цього навчилася на Капрі.