— Але тепер зі зброєю вже нічого не зробиш, — зітхнув Стецишин, і видно було, як йому хотілося б, щоб було навпаки, — тепер проти держави не поткнешся, вона тебе розчавить і не помітить, що наступила. Але потихесеньку, помалесеньку — і вода камінь точить. До речі, ми розраховуємо на вас, особливо на ваш вплив на Олексу. Знаємо, що студіює науки в Львівському університеті й скоро стане професором. Дуже сподіваємося на нього.
Олена Михайлівна відчула, як похололо в неї на серці.
— Ось воно що… — прошепотіла. — Куди руки простягаєш? — глянула на брата здивовано, бо сидів, як і раніше, випроставшись, і дивився кудись у вікно — наче й не чув Романа. Гадала, що зараз він вибухне гнівом, натомість куточки губів у нього опустилися, і він мовив з гіркотою:
— Я б хотів, щоб Олекса зараз почув тебе!..
— Шкода, — погодився Стецишин, — справді шкода, і я мав надію спіткатися з ним тут. До речі, — він раптом осікся й подивився на Олену Михайлівну суворо. — Не могла б ти зварити нам кави? — попросив.
Вона зрозуміла, що Роман хоче її позбутися, але для чого? Подивилася на Андрія осудливо, але тому, либонь, було байдуже, лишиться сестра чи ні. Підвелася.
— Гаразд, буде вам кава, але Олексу я вам не віддам, — мовила так, наче відкуповувала кавою племінника.
Андрій Михайлович нічим не виказав згоди із сестриною категоричною заявою, сидів якийсь відчужений, а Роман блиснув у її бік окулярами й теж промовчав. Вона грюкнула дверима і подалася на кухню роздратована: як на її вдачу, то виставила б цього самовпевненого канадця за двері. І чого чекає Андрій?
Поки грілася вода, ходила по кухні знервована. Ще якісь дві години тому чекала на цю зустріч і боялася її, а тепер нехай би скоріше їхав, полишив їх, бо нічого, крім неприємностей, Романове відвідання не могло принести.
За зачиненими дверима вітальні сердито лунали чоловічі голоси, Олена Михайлівна чула, як Андрій нараз ледь не зірвався на крик, а Роман бубонів щось заспокійливе. Стрималася, щоб не вийти в коридор і не послухати. Потім картала себе, треба було таки вийти й послухати, але вроджена порядність не дозволила — вона лише збільшила газ, щоб швидше зварилася кава, й не помітила, як піна підняла кришку кав'ярника й загасила вогонь.
Коли вона зайшла до вітальні, суперечка між чоловіками досягла апогея. Роман сидів, відкинувшись на спинку стільця, з роззявленим ротом, наче йому не вистачало повітря, і сварився на Андрія кулаком. А той стояв, схопившись обома руками за край столу, буцім хотів одним рухом перекинути його з усім посудом і наїдками на Романа.
— Не знав, що він така падлюка! — вигукнув Андрій Михайлович з неприхованою злістю. — Весь скупаний у крові, а видає себе за доброчесного. І ти ставиш його мені за приклад! Знаєш, скільки тоді в Любені…
Андрій Михайлович не помітив сестру, але гострий запах свіжої кави сповістив про її появу, і він озирнувся. Струснув столом так, що задзвенів посуд, відштовхнув стілець, давши дорогу сестрі.
— Знаю… — не звернув уваги на її появу Роман. — Тоді батькові хлопці бешкетували в Любені цілу ніч, і не одна голова…
— А скільки дітей! — вигукнув у розпачі Андрій Михайлович. — Вони хапали немовлят за ноги й розтрощували їм голови!
— Неминучі жорстокості громадянської війни… — рівним тоном заперечив Роман.
— І після цього ти хочеш навернути мене до своєї віри? Віри оскаженілих убивць! І ставиш за приклад оцього покидька, з яким її маю нещастя… — Андрій Михайлович не договорив, схопив чашку з гарячою кавою, підсьорбнув і обпік губи, та лише покривився й жадібно сьорбнув ще раз.
Стецишин узяв чашку за тоненьке вушко двома пальцями, одставивши мізинець, із задоволенням понюхав каву й обережно покалатав ложечкою.
— Ти не кидала цукор? — запитав у Олени Михайлівни так, наче нічого й не сталося і вони закінчують цей урочистий обід на його честь у такій же доброзичливій і приємній атмосфері, в якій і почали.
Олена Михайлівна не відповіла Романові, однак, мабуть, він і не потребував відповіді, бо одразу знову втупився в Андрія.
— Не гарячкуй, — мовив, — ми ж інтелігентні люди й мусимо стримувати нездорові пристрасті.
— І він називає це нездоровими пристрастями! — повернувся Андрій Михайлович до сестри. — Відкрито навертає мене до зради й називає це нездоровими пристрастями!
— Я не вимагав од вас ніякої інформації, і прошу шановного пана…
— Ніякий я не шановний пан, — не дав йому договорити Андрій Михайлович. — Звикли собі: пане добродію, я моцно перепрошую… Чи не заважає вам вузол на зашморгу, дуже прошу вас? І ногою табуретку з-під шановного пана… Так, ти не вимагав від мене інформації, це правда. Але ти вчив мене, як бити під дихало власний народ, як пиляти те, що з'єднує й цементує нас, нашу дружбу і єдність. А ти до неї тихою сапою…
— Забудемо цю розмову… — Стецишин почав нервувати. Поставив чашечку, не відсьорбнувши, і краплі поту зросили його чоло.
— Для чого ж забувати! Позиція вашої організації досить ясна, але вона не знайде підтримки в нашому домі, невже ти не зрозумів цього? У всьому Озерську, на всій Україні, і передай це отак, як чуєш, твоїм однодумцям!
Стецишин повільно підвівся. Витягнув картату, акуратно складену хусточку, витер губи й мовчки сховав назад до кишені. Чемно вклонився, але мовив хрипко, і ледь прихована лють проривалася в його словах:
— На жаль, я обмежений часом і мушу… — Ніхто не відповів йому, і він рушив в обхід столу до дверей — незграбно протиснувся між сервантом і кріслом, зобразив на обличчі посмішку, відчинив уже двері, та зупинився в останній момент. — У мене є дарунки, і я хотів би…
Тепер не витримала Олена Михайлівна:
— Купити нас за модний светр? Чи нейлонову кофтину з магазину уцінених товарів?
Зміїна посмішка ковзнула Романовим обличчям.
— А ти була колись ввічливіша, Олюсю, — не втримався, щоб не вколоти на прощання. — І вродливіша…
Побачивши, що Андрій Михайлович схопився за стілець, і збагнувши, що зараз той запустить ним у нього, Роман швидко сковзнув до передпокою.
Шугалій розумів, як нелегко розповідати Олені Михайлівні. Сидів мовчки, не перебивав і нічого не уточнював. Коли закінчила, попросив:
— Повторіть, що ви почули, коли повернулися з кавою. Якщо можливо, пригадайте слово в слово.
Олена Михайлівна мовила:
— Я й сама дивуюсь: якийсь негідник, я котрим Андрій мав стосунки… — Вона заплющила очі й повторила почуте від брата в той трагічний день. — Він сказав: «З яким я маю нещастя…»
— Працювати? — уточнив Шугалій.
— Ні, він цього не сказав.
— Сваритися? Зустрічатися? Вітатися? — висловив припущення Шугалій. — Людина, причетна до подій у Любені. Ви чули про них? Коли бандерівці Стецишина напали на райцентр?
Олена Михайлівна кивнула не дуже впевнено.
— Здається, це було на початку сорок п'ятого?
— Наприкінці сорок четвертого, — уточнив Шугалій і подумав, що треба терміново з'ясувати, де перебував тоді Чепак.
Ех, Чепак, Чепак… Перед тим, коли бандерівці громили його партизанський загін, ходив на зв'язок до
