Любеня… А тепер Андрій Михайлович Завгородній довідується, що хтось із його знайомих причетний до Любенської трагедії сорок четвертого року! Він так і сказав Романові Стецишину: «Ти ставиш за приклад цього покидька, з яким я маю нещастя…» А Роман Стецишин, зрозумівши, що виказав свого спільника, подався відразу до Чепака, попередив, і той у неділю вбив Завгороднього.
«А якщо Чепак у грудні сорок четвертого не був у Любені?» — зупинив сам себе капітан. Запитав:
— Ну, а далі? Як поводився Андрій Михайлович, коли Стецишин пішов од вас?
— Допомагав мити посуд.
— А ввечері?
— Поливав квіти.
— Нікуди не ходив?
— Був у поганому настрої. Я запропонувала подивитися новий фільм — не схотів.
— І вам не цікаво було дізнатися, про що говорив він із Стецишиним, коли ви готували каву?
— Звичайно, цікаво, та Андрій розповів би сам.
— Упевнені?
— Він ні в чому не крився од мене. Просто Андрієві потрібно було спочатку все самому обміркувати. Знаєте, після душевних потрясінь люди іноді кам'яніють, і потрібен час, щоб одкрити душу. Того вечора він рано пішов у свою кімнату, тепер я знаю чому, хотів написати листа до вас, та не зміг. Я ж кажу — закам'янів.
— Більше ви не бачилися з братом? — запитав Шугалій.
— Чому ж? Увечері я запропонувала Андрієві чаю, він завжди пив чай з вишневим або аґрусовим варенням, закип'ятила чайник і зазирнула до кабінету. Не схотів. «Не до чаю зараз, — каже, — налий краще чарку горілки». Я принесла з бутебродом. Випив, та закушувати не став. «Іди, — каже, — Олюсю, будемо спати».
— Щось Олекси не видно… — підвівся Шугалій. — То я ввечері з вашого дозволу…
Олена Михайлівна обтерла кілька яблук, подала капітанові.
— Ми завжди вам раді, — сказала, не підводячи очей і не дуже щиро, але Шугалій зрозумів її: щойно висповідалася, розповідала про все відверто, зовсім не криючись, у цей час забуваєш навіть, кому й для чого говориш, та минають хвилини, спадає душевне напруження, й самому собі стає соромно за недавню відвертість, і не хочеться дивитися у вічі сповідальникові.
Шугалій ніяково засунув яблука в кишеню піджака, вони повипиналися, й капітан неприязно подивився на своє відображення в дзеркальному склі серванта. Вирішив, що на вулиці одразу з'їсть ці яблука.
— Я на озеро, — попередив для чогось Олену Михайлівну, хоча їй зовсім не обов'язково було знати, як розпорядиться він своїм часом до вечора.
— Купатися?
— Покатаюсь на човні.
— Сказали б Олексі, він би… Хоча мотор у Чепака на ремонті.
«Знову Чепак, — подумав Шугалій. — І чого це ви, шановний Северине Пилиповичу, так часто нагадуєте про себе?»
Човен ішов, високо задерши ніс і залишаючи по собі пінявий слід. Шугалій перехилився через борт, занурив у воду долоні. Крикнув Малиновському, що примостився на самісінькому носі:
— Зупиніть там, де знайшли човен Завгороднього. Знаєте де?
Лейтенант лише кивнув у відповідь, і Шугалій вмостився на сидінні, підставивши голі груди теплому пружному повітрю.
Ліворуч повільно наближався зарослий очеретом острів з поодинокими деревами, просто по ходу човна десь в далечині вже вгадувався берег з ледь помітними хатами. А праворуч, куди не глянь, — безмежне море смарагдової води.
Проминули острів, і Малиновський дав знак, що треба повертати праворуч. Нечипір Спиридонович вирулив круто, і човен ліг на правий борт, трохи не зачерпнувши води. Мало не одразу лейтенант замахав руками, наказуючи зупинитися. Мотор чмихнув кілька разів і змовк.
— Десь тут… — пробурмотів Малиновський невдоволено. Сьогодні лейтенант був сердитий на весь світ. Півдня вештався по садибах сусідів Чепака, але нічого певного так і не дізнався. А капітан, вислухавши його розповідь, промовчав: не полаяв і не похвалив, не розповів навіть, що робив у Завгородніх, тільки наказав сухо:
— Поїдемо на озеро.
І все. А для чого на озеро?
Уже по дорозі Шугалій визнав за можливе пояснити Малиновському, що хотів би побувати на місці, так би мовити, події, де було знайдено човен Завгороднього.
А навіщо, запитати б? Наче вода зберігає речові докази. Коли щось і є, то на дні, а глибина тут — метрів сімдесят, спробуй дістати.
Але лейтенант нічого не сказав Шугалієві: зрештою, дисципліна є дисципліною, і мусить бути субординація.
Човен зупинився, і його погойдувала ним же утворена хвиля. Шугалій запитав у Малиновського:
— Тут?
— Угу…
— Човен був перевернутий?
— Так.
— А вітер був звідки?
Малиновський невизначено знизав плечима, і Нечипір Спиридонович, який уважно прислухався до їхньої розмови, відповів за нього:
— Тої неділі? Коли ветеринар загинув? З того берега дуло.
— Коли б човен перевернувся тут, його б знесло?
— Овва! Мало не до нашого берега. Шторм цілий день лютував.
— А човен знайдено в понеділок у першій половині дня саме тут. Отже?..
— Від того берега зносило, — категорично мовив Нечипір Спиридонович.
— Так, — кивнув Малиновський.
— Отже, — повторив Шугалій, — нещастя трапилося там, — тицьнув пальцем у бік села, що вимальовувалося на обрії.
— Біля Вільхового, — ствердив Малиновський.
— А де знайдено труп?
— За півкілометра звідси, ближче до східного берега.
— Човен плавав на поверхні, а труп… Що ви можете сказати з цього приводу, лейтенанте?
— Що його вбили, викинули за борт, а потім уже перевернули човен.
— Коли почалася буря тої неділі? — запитав Шугалій Нечипора Спиридоновича.
— Вранці. Точно пам'ятаю, що наш завбазою о сьомій до мене прийшов рибалити, значить. Вони на світанку підвестись не можуть, так що о сьомій прийшли, а вітер уже хвилю ніс. Ще лаялися: вряди-годи зберешся, а тут — буря!
— Давайте, шановний, до берега, — показав Шугалій на острівні дерева. — Зробимо один експеримент.
Нечипір цікаво блиснув очима й смикнув за ремінець, пускаючи мотор. Той завівся одразу — не міг не завестися, у Нечипора Спиридоновича все було відрегульовано, і Шугалій, певно, втратив би до нього повагу, якби мотор хоч раз чмихнув.
Човен рушив, тепер капітан сидів обличчям до корми, дивився, як спритно кермує Нечипір, одночасно вичерпуючи з човна воду, котра невідомо як потрапила сюди. Це був непорядок, і Нечипір Спиридонович, вичерпавши насухо, витер дно ганчіркою і лише тоді зсунув на місце дерев'яні решітки.
— Вода всюди є, — мовив, наче відкрив велику істину. — Хіба що на Місяці нема, а от на Марсі, либонь, є. Атмосфера, казали по телевізору, там є, а якщо атмосфера є, то й вода мусить бути.
— А тобі що до цього? — обізвався Малиновський, який, незважаючи на гуркіт мотора, виявляється,
